Жменя праху - Івлін Во

У збудженні перед майбутнім мисливським збором він забув принцесу Абдул Акбар. «Добрий боже, прошу тебе, хай буде гарний слід. Боже, прошу тебе, хай я побачу, як зацькують лисицю. Боже, прошу тебе, хай у мене все буде гаразд. Боже, благослови Бена і Грома. Боже, прошу тебе, хай я перестрибну через височенну загорожу»,— повторював він протягом усієї відправи.

Бренда обійшла з Тоні котеджі й оранжереї, вибрала разом з ним бутоньєрку.

За сніданком Тоні був у піднесеному настрої. Бренда вже почала забувати, який він іноді буває дотепний. Після сніданку він перевдягся й пішов грати в гольф із Джоком. Потім вони посиділи в клубі. Тоні сказав:

— У нас тут у середу позводять усіх хортів з околиці. Ти б не міг лишитися?

— Ні, я мушу вернутись. Відбудуться дебати із свинячого питання.

— Жаль. Послухай, а чом би тобі не запросити сюди твою даму? Завтра всі їдуть. Ти ж можеш їй подзвонити.

— Та міг би.

— Боїшся, що їй не сподобається тут? Ми б примістили її в «Ліонесі». Поллі обидва рази спала там; мабуть-таки, там не так уже й незручно.

— Чого ж, може, їй і сподобається. Я подзвоню й запитаю.

— А чого б і тобі не поїхати на полювання? Тут у одного чоловіка, на прізвище Брінквел, здається, можна найняти пристойного коня.

— Ну що ж, спробую.

— Джок лишається. До нього приїде зухвала блондинка. Ти не проти?

— Я? Звичайно, ні.

— Гарна була неділя.

— Так, мені здавалось, що ти щиро веселився.

— Як колись — поки ти не захопилась економікою.

Марджорі сказала Джокові:

— Як ти гадаєш, Тоні знає про Вівера?

— Та, мабуть, не знає.

— Я нічого не казала Алленові. А він, по-твоєму, знає?

— Навряд.

— Ох, Джоку, чим воно скінчиться?

— Бівер їй швидко набридне.

— Лихо в тому, що він до неї досить байдужий. А то давно було б по всьому... Вена поводиться як справжня дурепа.

— Коли вже на те пішло, я сказав би, що вона дуже хитро закрутила справу.

Друге подружжя провадило таку розмову:

— Як ти гадаєш, Марджорі з Алленом знають про Брендині шури-мури?

— Та що ти!

Бренда мовила до Аллена:

— А Тоні веселісінький, правда?

— Вибрикує, як лошатко.

— Я вже почала була турбуватись... Але ж начебто не схоже на те, що він здогадується про мої походеньки?

— Та що ти! Йому таке ніколи й на думку не спаде.

Бренда сказала:

— Розумієш, я не хочу, щоб він страждав... Марджорі весь час повчає мене, мов та гувернантка.

— Справді? У нас про це не заходило мови.

— Звідки ж ти дізнався?

— Люба моя, до цієї хвилини я нічогісінько не знав про твої походеньки. І зараз ні про що тебе не питаю.

— А-а... Я думала, що всі знають.

— З тими, хто крутить романи, завжди та сама біда: або їм здається, що ніхто нічого не знає, або що всі знають геть усе. А насправді тільки такі пащекухи, як Поллі та Сібіл, вважають за свій обов’язок все про всіх винюхувати; інших це просто не цікавить.

— А-а...

Трохи згодом Аллен сказав Марджорі:

— Бренді заманулось звірятися мені щодо Вівера.

— Я не знала, що тобі все відомо.

— Ще б пак. Але я не хотів, щоб вона хвалилася переді мною своїми фіглями-міглями.

— Як мені не подобається ця історія! Ти знайомий з Бівером?

— Та зустрічались кілька разів. Зрештою, то не наш клопіт, нам нема чого встрявати між нею й Тоні.

V

Джокова блондинка звалася місіс Реттері. Відомості про неї Тоні здобув із пліток Поллі, які він випадково почув, і зі скупої інформації, що вряди-годи прохоплювалася в Джока. Їй було трохи більше тридцяти. Десь поблизу Котсмора жив довготелесий, з ледь попсованою репутацією майор Реттері, з яким вона колись одружилася. Родом вона була американка, але з неї вже стерлося все американське; багата людина, вона, одначе, не мала ніякого рухомого й нерухомого майна, крім, того, що вміщалося в п’яти величезних валізах. Джокові вона впала в очі минулого літа в Біарріці, і він знов закохався у неї в Лондоні, де вона на великі гроші й дуже вправно грала в бридж по шість-сім годин на день і переїздила з готелю в готель у середньому що три тижні. Час від часу її нападав потяг до морфію; тоді вона кидала бридж і по кілька днів сиділа сама в своїх готельних апартаментах, коли-не-коли підживлюючись склянкою холодного молока.

Вона прилетіла літаком у понеділок пополудні. То вперше гість прибув до Геттона в такий спосіб, розхвилювавши всю прислугу. За вказівками Джока кочегар і один із садівників позначили в парку місце, де сісти літакові, й запалили купу вогкого листя, щоб по диму видно було напрямок вітру. П’ять валіз прибули звичайним шляхом, залізницею, в супроводі немолодої, бездоганно вишколеної покоївки. В одній валізі місіс Реттері привезла власні простирадла — не шовкові й не квітчасті, без мережив, без будь-яких оздоб, тільки з маленькими простими монограмами.

Тоні, Джок і Джон вийшли подивитись, як вона посадить літак. Вона вилізла, потяглася, відстебнула навушники шкіряного шолома й рушила їм назустріч.

— Сорок дві хвилини,— сказала вона.— Проти вітру це непогано.

Висока й струнка, у шоломі й комбінезоні, вона здавалась трохи суворою, зовсім не такою уявляв її собі Тоні. Десь глибоко в мозку у нього мріла безглузда думка про хористку в штанцях і ліфчику, яка вискакує з величезної, обплетеної стрічками великодньої крашанки з криком: «Ура, хлоп’ята!» Місіс Реттері привіталася стримано, майже офіційно.

— Ви поїдете в середу на полювання? — спитав Джон.— У нас буде мисливський збір.

— Я поїхала б на півдня, якби знайшовся для мене кінь. В цьому році я ще не полювала.

— І я теж.

— Виходить, ми обоє будемо як новачки.— Вона розмовляла з ним, наче з ровесником.— Ти покажеш мені ваші місця.

— Мабуть, спершу оточать Брутонський ліс. Там є велика лисиця, ми з татом бачили її.

Коли вони з Джоком лишилися вдвох, той сказав:

— Добре, що ти приїхала. Що скажеш про Тоні?

— Це він одружений з тією чарівною жінкою, що ми бачили в «Кафе де Парі»?

— Так.