Жменя праху - Івлін Во
Та коли по нього прийшла няня, Джон сам здогадався підійти й поцілувати Дженні на добраніч.
— Добраніч, Джонні-пупсику,— сказала вона.
— Як ви мене назвали?
— Джонні-пупсик.
— Як ви чудно всіх прозиваєте.
Нагорі, замріяно розгрібаючи ложкою хліб у молоці, він сказав:
— Няню, а принцеса дуже гарна, правда?
Няня пирхнула.
— Кому солодке, а кому гірке.
— Вона гарніша навіть за міс Тендріл. Я ще такої гарної й не бачив... А вона прийде подивитись, як я купаюся?
Внизу Дженні говорила:
— Чудо, не дитина... Я страшенно люблю дітей. Уся моя трагедія в них. Коли виявилося, що в мене дітей не буде, шейх тоді вперше показав свою справжню вдачу. Я ж не винна... бачте, у мене матка зміщена. Не знаю, нащо я це розповідаю вам, але почуваю, що ви мене зрозумієте. Правда ж, не варто марнувати час на церемонії, коли хтось тобі подобається. А я зразу бачу по людині, чи стане вона мені щирим другом...
Поллі з Брендою приїхали перед сьомою годиною. Бренда зразу пішла до дитячої кімнати.
— Ой, ма,— сказав Джон.— Там до нас приїхала така гарна дама. Попроси її, щоб прийшла й сказала мені добраніч. Няня каже, що вона не прийде.
— А татові вона сподобалась?
— Та він нічого не казав... Вона, правда, анічогісінько не тямить у конях і в тубільцях, але гарна-прегарна! Будь ласка, попроси, щоб вона прийшла.
Бренда зійшла вниз і застала Дженні з Поллі й Тоні в кімнаті для курців.
— Ти причарувала Джона Ендрю. Він не хоче лягати спати, поки ще раз тебе не побачить.
Вони вдвох піднялися сходами; Дженні сказала:
— Вони обидва страшенно милі.
— Ну, а як ви з Тоні — поладнали? Вибач, що я не встигла приїхати й зустріти тебе.
— О, він був такий співчутливий, такий лагідний... і такий сумний.
Вони сіли на ліжечку Джона в його спальні. Малий виліз із-під ковдри й пригорнувся до Дженні.
— Укрийся й лежи,— сказала вона,— а то ляпанців надаю.
— А дуже боляче? Давайте, я не боюся.
— Господи, ти просто чаклунка,— вигукнула Бренда.— Він ніколи такий не був.
Коли вони вийшли, няня розчинила ще одне вікно.
— Фу! Всю спальню просмерділи.
— Тобі не подобається? А мені так гарно пахне.
Бренда завела Поллі до «Ліонеса». То були просторі покої, обставлені меблями атласного дерева задля короля Едуарда, коли він, ще бувши принцом Уельським, мав якось приїхати до Геттона на полювання, але так і не приїхав.
— Ну, виходить щось? — нетерпляче спитала вона.
— Хіба так скоро скажеш. Але я певна, що все буде гаразд.
— Вона не того зачарувала. Джон Ендрю просто без тями від неї. Аж диво бере.
— По-моєму, Тоні важкуватий на почин. Шкода, що вона його ім’я перебрехала. Сказати їй?
— Ні, хай так і буде.
Коли вони одягались до вечері, Тоні сказав:
— Брендо, що це за чудернацька особа?
— Вона тобі не сподобалась, любий?
Розчарування й жаль у її голосі були такі виразні, що Тоні зворушився.
— Та не те щоб не сподобалася... Просто чудернацька, правда?
— Невже?.. У неї було жахливе життя.
— Та я відчув.
— Тоні, я тебе прошу, будь із нею ласкавий.
— Гаразд, гаразд. Вона єврейка?
— Не знаю. Я про це не думала. Може, й так.
Зразу після вечері Поллі сказала, що вона стомилась, і попросила Бренду посидіти з нею, поки вона роздягатиметься.
— Не заважаймо голуб’ятам,— шепнула вона за дверима.
— Ох, любонько, навряд чи з цього що вийде... Бач, у Тоні все ж таки є якийсь смак і почуття гумору.
— За вечерею вона не дуже гарно поводилася, правда?
— Забагато балакає... Та й, зрештою, Тоні дуже звик до мене за сім років. А тут раптом такий контраст.
— Стомилась?
— Угу. Трошечки.
— Ти мене так надовго лишила на поталу цій Абдул Акбар.
— Я знаю. Вибач, любий, але Поллі як почне роздягатися... А що, жахливо було? Я б хотіла, щоб ти був до неї прихильніший.
— Але ж вона страхітлива.
— Не можна судити так суворо... У неї такі страшнючі шрами.
— Це вона мені сказала.
— А я сама їх бачила.
— До того ж я сподівався трохи побути з тобою.
— А...
— Брендо, ти, може, й досі сердишся, що я так нажлуктився тоді вночі і будив тебе?
— Ні, любий. Хіба по мені видно, що я серджусь?
— Не знаю... Трошечки наче сердита... Як у тебе минув тиждень? Весело?
— Де там! Весь час над книжками. Біметалізм, сам знаєш...
— А, звісно... ну, ти, мабуть, хочеш уже спати.
— Угу... дуже стомилась. Добраніч, любий.
— Добраніч.
— Мамусю, а можна мені піти поздоровкатися з принцесою?
— Вона, мабуть, ще не встала.
— Ма, ну дозволь, я піду зазирну. Як вона ще спить, я зразу ж піду.
— Так я не знаю, в якій вона кімнаті.
— В «Галахаді», пані,— підказала Грімшо, що викладала Брендине вбрання.
— Господи, чого її там примістили?
— Так сказав містер Ласт, пані.
— Ну, тоді вона, мабуть, уже не спить.
Джон вислизнув із кімнати й побіг коридором до «Галахада».
— Можна?
— А, Джонні-пупсик? Заходь!
Учепившись у клямку, Джон погойдався, на дверях.
— Ви вже поснідали? Мама сказала, що ви, мабуть, іще спите.
— Ні, я вже давно не сплю. Бач, мене колись дуже зранено, і відтоді я часом не можу спати. Хоч яка м’яка постіль, тепер вона мені тверда.
— Ого! А де ж вас поранило? Ви в машині розбились?
— Ні, не в машині, Джонні-пупсику, ні... Та заходь, зачиняй двері, бо холодно. Диви, в мене виноград є. Хочеш винограду?
Джон видерся на ліжко.
— А що ви сьогодні робитимете?
— Ще не знаю. Мені не сказали.
— Ну то я вам скажу. Вранці ми підемо в церкву, бо я мушу йти, а тоді подивимось на Грома, я вам покажу, де ми стрибаємо, а тоді ви посидите зі мною, поки я обідатиму, бо я обідаю рано, а тоді сходимо в Брутонський ліс, а няню з собою не візьмемо, бо вона там замазюкається, і я вам покажу,
