Книги Якова - Ольга Токарчук

— Не для того ми хрестилися, — не вгаває голос. А належить цей голос такому собі Татаркевичу, чий батько був із Чернівців. Він — поштовий офіцер, прийшов у мундирі.

— Ти молодий і запальний. Голова в тебе гаряча. А я старий і добре вмію рахувати. Я підраховую видатки нашої громади і знаю, скільки золота ми вислали до Моравії і скільки праці було потрібно, аби його в Польщі зібрати. За ці гроші всі ваші діти могли би вчитися.

Залою пробігає шепотіння.

— І скільки ж ми вислали? — спокійно питає Маріанна Воловська.

Старий Подольський виймає з-за пазухи папери й розкладає їх на столі. Всі напирають на нього, щоб зазирнути, але ті таблиці з цифрами розуміє лише він.

— Я дав дві тисячі дукатів. Майже все, що мав, — каже Якуб Ґолінський Пьотрові Якубовському, який сів поруч. Обидва залишилися сидіти біля стіни, знаючи: тільки-но заходить мова про гроші, відразу вибухає сварка. — Має рацію той Подольський.

І справді, над столом вибухають суперечки, які намагається загасити Францішек Воловський-старший: зацитькує присутніх і пояснює, що все чути надвір і не варто цей дім перетворювати на турецький базар. Із цих ґречних, добре одягнених чиновників і міщан зненацька вилазять гендлярі мотлохом на буському ринку.

— Сором вам! — промовляє до них Воловський.

Раптом у Пьотра Якубовського неначе вселяється диявол. Він кидається до столу і затуляє своїм тілом розкидані на ньому папери.

— Що з вами сталося? Ви виставлятимете рахунки Якову, наче якомусь дрібному купцеві? Забули, ким ви були, коли він прийшов? І ким зараз були б, якби не він? Гендлярами, орендарями з бородами по пояс, із дрібняками, зашитими в штреймли! Забули?

Втручається Маєвський, колись Гілель, який виїхав до Литви і у Варшаві буває рідко:

— Ми й далі ними є!

Францішек Воловський заспокоює Якубовського:

— Ти, брате Пьотре, вгамуйся. Ми чимало здобули своєю впертою вірою. І своєю працею.

— Через нас він сидів у в’язниці тринадцять років. Ми зрадили його, — каже Якубовський.

— Ніхто його не зрадив, — відповідає молодий Лянцкоронський. — Ти сам казав, що так мусило статися, а ми, ціла громада, за той час зміцніли. Непросто нам було, але ми не відступили.

І знову хтось озивається з-під стіни, мабуть, той-таки Татаркевич:

— Ще невідомо, чи це справді він… Кажуть, його підмінили.

— Ану цить! — кричить Якубовський, але, на його подив, критику підхоплює Ґолінський:

— Хто ми зараз? Хто я зараз? Я був рабином у Буську, ні на що не скаржився, а тепер мені дороги туди нема, я банкрут.

Якубовський впадає в шал, кидається до друга і хапає його за гальштук. Папери зі столу падають на підлогу.

— Всі ви — мерзенні дрібні людці. Ви все забули. Ви досі сиділи б у лайні — рогатинському, підгаєцькому, кам’янецькому.

— І буському, — ущипливо додає той Маєвський з Литви.

Якуб Ґолінський вертається додому пішки, на самоті. Він обурений. Дружина, яка від самого початку живе в Брюнні поруч з їмостю, не озивається вже кілька місяців; він сподівався, що Якубовський привезе листи від неї. Немає листів. Він лише якось відвів очі, а потім трапилася та сварка, після якої він ніяк не може отямитися.

Цифри, які він бачив у паперах Подольського, не дають йому спокою. Ґолінський все думає про власні рахунки: він постачав тканини для королівського двору, чимало заробив, але тепер це скінчилося. Сувої тканин — дорогих, розкішних — лежать, і ніхто їх не купує. Вірячи, що вдача супроводжуватиме його й далі, він витратив усі свої заощадження на двір у Брюнні, сподіваючись, що це — задля добра його та родини, але тепер усе виглядає інакше. Йому наче злетіла полуда з очей. Чому ж його Маґда мовчить? Досі він тікав від думки про це, вічно був зайнятий, але тепер на дні його свідомості росте підозра, майже впевненість. Вона — наче злоякісна пухлина, наче шматок гнилого м’яса в голові: у неї є інший.

Ґолінський не спить цілу ніч, перевертається з боку на бік, чує якісь голоси, схожі на відгомони запеклої суперечки, знову бачить Якубовського, який відводить погляд, і йому стає гаряче. Він уже все знає, все відчуває, хоч його мозок відмовляється про це думати. Знов перераховує борги, бачить у півсні мишей, які гризуть сувої багряної парчі та дамасту.

Наступного дня, не снідавши, він іде пішки на Довгу до Якубовського. Йому відчиняє ще заспаний господар у сорочці й ковпаку, якийсь змарнілий, змучений, тре одна об одну ноги в заяложених шкарпетках. Вайґеле в нічній сорочці та накинутій поверх неї вовняній хустці мовчки береться розпалювати в печі. Невдовзі з’являються дві сонні донечки Якубовського — Барбарка й Ануся. Якубовський довго дивиться на нього, потім питає, жестом просячи дружину забрати дітей:

— Чого ти від мене хочеш, Ґолінський?

— Скажи мені, що там сталося. Що з моєю Маґдою?

Якубовський опускає погляд, розглядає свої шкарпетки.

— Заходь.

У невеличкому помешканні Нахмана-Пьотра Якубовського панує безлад. Стоять якісь кошики, скрині. Пахне квашеною капустою. Вони сідають за стіл, з якого Якубовський згортає папери. Старанно витирає перо й ховає його до скриньки. На дні келиха — рештки вина.

— Що з нею? Скажи!

— А що з нею могло статися? Мені звідки знати? Я їздив туди-сюди, хіба ти не знаєш? Не сидів із бабами.

— Але ж ти був у Брюнні.

Порив вітру вдаряє у вікно, зловісно дзеленчать шибки. Якубовський встає і зачиняє віконниці. У кімнаті стає темнувато.

— Пам’ятаєш, як ми спали в одному ліжку в Бешта? — питає Ґолінський, ніби жаліючись.

Якубовський зітхає.

— Ти знаєш, як воно там. Ти сам бачив. Був у Ченстохові, був у Іваному. Там ніхто за твоєю дружиною не стежитиме. Вона — вільна жінка.

— Я ніколи так близько не був. Не був одним із вас, «братів».

— Але бачив, — Якубовський каже це так, ніби прибитий лихом Ґолінський сам винен у своєму нещасті. — Вона сама про це попросила. Тепер вона разом із конюхом Володаря, Шимановським. Це такий козак на коні…

— Козак, — механічно повторює за ним Ґолінський, геть приголомшений.

— Я кажу тобі це, Ґолінський, бо ми друзі. Бо ти мене підтримав, коли мій син помер, бо ми в одному ліжку спали…

— Знаю.

— На твоєму місці я б так не журився. Чого ти сподівався? Все це для нашого ж добра. Вона — поруч із найбільшим царем світу. Двір великий… Захочеш, щоб вона повернулася, то повернеться.

Ґолінський встає і починає ходити маленькою кімнаткою. Два кроки в один бік, два в інший.