Жменя праху - Івлін Во

У четвер вони поїхали на північ, до Йоркшіру. Вівер був уже там. Тоні натрапив на нього у перші ж півгодини й пішов нагору повідомити цю новину Бренді.

— Зараз я тебе здивую,— сказав він.— Знаєш, кого я тут зустрів?

— Кого?

— Нашого давнього знайомого Вівера.

— Що ж тут такого дивного?

— Ну все-таки. Просто я зовсім забув про нього. Як ти гадаєш, він і Анджелі послав телеграму?

— Та мабуть.

Тоні здавалося, що Бівер тут нудиться, і він поводився з ним якнайпривітніше.

Він сказав:

— Відколи ми бачилися з вами, сталося стільки всяких змін. Бренда найняла квартиру в Лондоні.

— Я знаю.

— Звідки?

— Бачте, квартиру їй підшукала моя мати.

Тоні страшенно здивувався і став вичитувати Бренді:

— Ти не сказала мені, хто знайшов для тебе квартиру. Якби я знав це, то, мабуть, так легко б не погодився.

— Авжеж, любий, тому я тобі й не сказала.

Половина гостей не розуміли, як сюди потрапив Бівер, для решти це не було таємницею. Через це Бренда з Бівером бачилися значно менше, ніж якби були просто знайомі; Анджела навіть сказала чоловікові:

— Мабуть, даремно ми його запросили. Так важко щось угадати наперед.

Бренда не заводила мови про незакінчений лист, проте вона помітила, що Вівер носить перстень і навіть узяв собі за звичку, розмовляючи, крутити його на пальці.

Напередодні Нового року вони їздили в гості до сусідів. Тоні поїхав рано, і Бівер з Брендою верталися додому разом на задньому сидінні машини. Назавтра за сніданком Бренда сказала Тоні:

— Під Новий рік я дала собі обітницю.

— Може, більше сидіти дома?

— Та ні, якраз навпаки. Послухай, Тоні, це серйозно. Я, мабуть, піду на якісь курси абощо.

— Сподіваюся, в тебе не масажист на думці. Я гадав, що з цим уже покінчено.

— Ні, щось на взірець економіки. Бачиш, я ж тепер, власне, анічогісінько не роблю. Навіщо вдавати, ніби Джонові якась користь із мене, у домі все робиться само собою. От я й подумала, що мені пора знайти собі якесь діло. Ти раз у раз кажеш, що хотів би балотуватися в парламент. Так от, якби я прослухала курс лекцій з економіки, то змогла б допомагати тобі, писала б для тебе промови тощо — як Марджорі, коли Аллен балотувався від Клайду. У Лондоні при університеті читають усілякі лекції для жінок. Тобі не здається, що це непогана ідея?

— Принаймні краща, ніж масажист,— погодився Тоні.

Так почався Новий рік.

Розділ третій

Тоні важко

I

У Брет-клубі між дев’ятою і десятою годиною частенько можна побачити чоловіків у фраках і білих краватках, що з понурим виглядом самотньо сидять за розкішною вечерею. Це ті, хто в останню хвилину лишився без своїх дам. Просидить такий нещасливець хвилин із двадцять десь у фойє ресторану, з надією поглядаючи на обертові двері і раз у раз то витягаючи годинника, то замовляючи коктейль, аж поки нарешті підійде швейцар і повідомить: дзвонила запрошена ним дама і просила переказати, що ніяк не може прийти. Тоді він їде до Брет-клубу, сподіваючись застати там когось із приятелів, але здебільшого з якимсь похмурим задоволенням пересвідчується, що в клубі безлюдно або повно незнайомих. Отож він примощується десь під стіною і обпивається та об’їдається донесхочу, понуро втупившись у столик червоного дерева.

Саме в такому настрої і з такої причини якось надвечір у середині лютого з’явився в клубі Джок Грант-Мензіс.

— Хтось є?

— Сьогодні дуже тихо, сер. У їдальні сидить містер Ласт.

Джок знайшов Тоні в кутку. Тоні був у буденній одежі; на столику й на стільці поряд були навалені газети й журнали, один журнал лежав розгорнутий перед Тоні. Він уже наполовину впорався з вечерею і на три чверті з пляшкою бургундського.

— Привіт!— сказав Тоні.— Що, підманули? Сідай до мене.

Джок давно вже не бачився з ним і тепер трохи збентежився: як і всі приятелі Тоні, він не раз запитував себе, що в того на серці і чи багато йому відомо про Бренду та Вівера. Та все-таки він підсів до нього.

— Підманули тебе?— знов запитав Тоні.

— Еге ж. Ця хвойда не швидко діжде, щоб я її знов запросив.

— Краще випий. Я вже тут трошки хильнув. Добряча штука.

Вони допили бургундське і замовили ще пляшку.

— Я приїхав на ніч,— сказав Тоні.— Зупинився тут.

— У тебе ж, здається, є квартира?

— То Брендина квартира. Удвох там тісно... Ми пробували один раз — нічого не вийшло.

— Що вона робить сьогодні ввечері?

— Пішла кудись у гості. Я не сповістив її, що приїду. Вийшло все по-дурному, але, знаєш, мені остобісіло нидіти самому в Геттоні, от я й подумав, що непогано було б з’їздити до Бренди — та зразу й махнув сюди. Таку дурницю встругнув! Міг би здогадатися, що вона напевне йде кудись у, гості... Вона нізащо не підведе нікого... Отакі справи... Вона обіцяла подзвонити сюди трохи пізніш, якщо їй пощастить утекти.

Вони все пили. Говорив здебільшого Тоні:

— І вигадала ж таке — вивчати економіку. Нізащо б не подумав, що це надовго, але, здається, вона таки взялася по-справжньому... Зрештою, воно й непогано. Знаєш, їй, правду кажучи, майже нічого робити в Геттоні. Певна річ, вона скоріше помре, ніж признається в цьому, та мені здається, що іноді вона трохи нудилася. Як не крути, а так воно виходить, що Бренда таки, мабуть, знудилась... А втім, я певен, що й від економіки вона теж знудиться з часом... Та хай там як, а поки що вона в гарному настрої. До нас тепер у суботу й неділю наїздить повно гостей... Мені б хотілося, щоб і ти, Джоку, завітав до нас ближчим часом... Я щось ніяк не знайду спільної мови з Брендиними гостями.

— Вони що, з економічних курсів?

— Ні, просто якісь зовсім чужі мені люди. Здається, їм зі мною нудно. Як не крути — виходить, що таки нудно. Вони називають мене «стариганом», Джон якось почув.

— Ну, це вони просто так, по-дружньому.

— Авжеж, по-дружньому.

Вони допили бургундське й узялись до портвейну.