Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Читаємо онлайн Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
неминучою. Капітан Макмердо якнайшанобливіше просив лорда Стайна назвати з свого боку якогось приятеля, що з ним він (капітан М.) міг би зв’язатися, і висловлював бажання, щоб зустріч, по можливості, довго не відкладалася.

У дописці капітан повідомив, що йому доручено банкноту на велику суму, яку полковник Кроулі має підстави вважати власністю маркіза Стайна і яку за дорученням полковника він хотів би передати її власникові.

На той час, як лист був готовий, повернувся зі свого відрядження до полковника Кроулі на Керзон-стріт капітанів служник, але без саквояжа й валізки, по які його послано, дуже розгублений і збентежений.

Там нічого не хочуть дати, — сказав він. — У домі розгардіяш, усе перевернуте догори ногами. З’явився власник будинку а наклав на все лапу. Челядь пиячить у вітальні, І каже… кате, що ви втекли зі столовим сріблом, полковнику, — додав він, помовчавши. — Одна покоївка вже вшилася. А Сімпсон, ваш служник, п’яний як чіп, зчинив крик, каже, що не дасть нічого винести з будинку, поки не отримає платні.

Розповідь про бунт у Мейфейрі здивувала обох офіцерів і трохи пожвавила їхню досі смутну розмову. Вони посміялися з невдачі, яка спіткала Родона.

Я радий, що хлопця немає вдома, — сказав Родон, кусаючи нігті.— Ти пам’ятаєш, Маку, як я приводив його до школи верхової їзди? Як він упевнено тримався на норовистому коні, правда ж? — Так, гарно тримався, — погодився добродушний капітан.

А тим часом малий Родон сидів у каплиці «Білих ченців» серед п’ятдесяти таких самих, як він, хлопчаків і думав не про відправу, а про те, що наступної суботи поїде додому і батько, мабуть, щось йому подарує, а може, навіть поведе до театру.

Він у мене молодець, — вів далі Родон, все ще думаючи про сина. — Ось що, Маку, часом станеться якесь-лихо… часом мене вколошкають… я хотів би, щоб… знаєш… щоб ти пішов до нього і сказав йому, що я його дуже-любив, і таке інше. А ще… тьху, хай йому… а ще, друже, віддай хлопцеві ці золоті запонки, більше я нічого не маю.

Він затулив обличчя брудними руками, і по них покотилися сльози, залишаючи по собі чисті смуги. Капітанові Макмердо також довелося стягти з голови шовковий ковпак і витерти ним очі.

Піди вниз і замов нам щось на сніданок, — бадьорим голосом звернувся він до свого служника. — Що ти їстимеш, Кроулі? Скажімо, нирки з гострою приправою і оселедця. А ще, Клею, знайди полковникові щось із мого-одягу. Ми з тобою завжди були майже однакової статури, Родоне, голубе мій, і жоден з нас не гарцюватиме вже на коні так легко, як ми гарцювали тоді, коли щойно вступили до полку.

На цьому слові Макмердо повернувся до стіни й знов узявся читати «Беллове життя», щоб не заважати полковникові переодягтися, а коли той скінчив свій туалет, почав одягатися й сам.

Оскільки капітан Макмердо мав зустрітися з лордом, він вичепурився, як ніколи: нафарбував вуса так, що вони аж заблищали, надяг накрохмалену краватку й ошатний жилет буро-жовтого кольору. Молоді офіцери в їдальні, куди полковник Кроулі прийшов раніше за свого приятеля, радісно привітали появу Макмердо й запитали його, чи він, бува, не зібрався йти сьогодні до вінця.

Розділ LV У ЯКОМУ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ ТА САМА ТЕМА-Бекі отямилась від заціпеніння й розгубленості, до якої нічні події довели її безстрашний дух, аж тоді, коли дзвони в каплиці на Керзон-стріт задзвонили на післяобідню відправу, і, вставши з ліжка, заходилася смикати за свій дзвоник, викликаючи служницю-француженку, що залишила її кілька годин тому.

Місіс Родон Кроулі надаремно смикала за дзвоник, бо хоч востаннє вона так шарпнула його, що урвала шнурок, мадемуазель Фіфін не з’явилася — не з’явилася й тоді, коли розпатлана господиня гнівно вибігла на сходи зі шнурком у руках і почала голосно гукати її.

Річ у тім, що служниці давно вже не було в домі,— вона собі дозволила покинути його «по-французькому», як у пас кажуть. Позбиравши у вітальні коштовності, мадемуазель піднялася нагору до своїх апартаментів, спакувала й поперев’язувала свої валізки, збігала по візника, власноручно позносила вниз речі, навіть не покликавши на допомогу інших служників, які, певне, й відмовилися б, бо смертельно її ненавиділи, і, ні з ким не попрощавшись, залишила Керзон-стріт.

На її думку, гра в цьому затишному родинному куточку скінчилася. Фіфін утекла в бричці, як тікали за таких1 обставин і значніші її співвітчизники, та, бувши передбачливішою чи просто щасливішою за них, вона прихопила не тільки свої речі, а й дещо з речей господині (якщо зрештою про ту леді можна сказати, що їй належало тут якесь майно), — не тільки забрала згадувані вище коштовності й кілька суконь, які їй дуже подобались і на які вона давно вже кидала оком: разом з мадемуазель Фіфін з будинку на Керзон-стріт зникли чотири позолочених свічники в стилі Людовіка XIV, шість позолочених альбомів і книжок мод, золота емальована табакерка, що колись належала мадам Дюбаррі, чудова чорнильничка й перламутровий бювар, якими користувалася Бекі, коли компонувала свої елегантні рожеві записочки, а крім того, все срібло зі столика, накритого для невеличкої festin, яку перебив Родон. Тарелі мадемуазель не взяла, мабуть, як надто незручні в дорозі; безперечно, з тієї самої причини вона лишила приладдя від каміна, дзеркала й невеличке фортепіано з червоного дерева.

Згодом якась дама, дуже подібна до неї, тримала крамничку модних капелюшків на вулиці Ельдер у Парижі, де вона жила у великій пошані, користуючись протекцією лорда Стайна. Та особа завжди називала Англію найпідступнішою країною в світі й розповідала своїм юним ученицям, що вона була affreusement volée /Нещадно обкрадена (франц.)/ на тому острові. Мабуть, саме з співчуттям до нещастя, яке спіткало в Англії мадам де Сент-Амарант, лорд Стайн виявляв до неї таку ласку.

Хай же вона розкошує й далі, як того заслужила, — на тих шляхах Ярмарку Суєти, де ходимо ми, вона вже не з’явиться.

Чуючи внизу розмову й метушню і обурюючись на зухвальство челяді, що не відповідала на її дзвінок, місіс Кроулі накинула халат і велично спустилася до вітальні, звідки долинав той гомін.

Чорношкіра куховарка розсілася на чудовій, оббитій ситцем канапі поряд

Відгуки про книгу Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: