Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Так вони розмовляли про танцівниць, змагання бійців навкулачки, пиятику й жінок сумнівної поведінки, поки з’явився Макмердо і приєднався до них та до їхньої розмови. Видно, йому й на думку не спадало, що слід було б якось зважати на їхній юний вік: старий вояк сипав такими добірними анекдотами, що з ним не зрівнявся б і наймолодший з цих гуляк, і ні його сивина, ні їхні гладенькі щоки не могли його стримати. Старий Мак любив розповідати веселі історії. Власне, він не відзначався галантністю; чоловіки воліли запрошувати його на обід до своїх коханок, а не до матерів. Мабуть, мало хто жив таким непривабливим життям, як капітан Макмердо, але він був цілком задоволений своєю долею, мав добру вдачу і поводився просто й скромно.
Коли Мак закінчив свій ситий сніданок, більшість офіцерів уже вийшли з-за столу. Юний лорд Верінес курив величезну пінкову люльку, а капітан Г’юз вовтузився з сигарою; Тендімен, те невгамовне чортеня, затиснувши між ногами свого малого бультер’єра, з запалом грав у орлянку (він завжди в щось грав) з капітаном Дюсейсом. Мак з Родоном подалися до клубу, і, звичайно, жоден з них навіть не натякнув на ту справу, що не сходила їм з думки. Навпаки, вони обидва досить весело приєдналися до спільної розмови — навіщо ж було її перебивати? Бенкети, пиятики, масні жарти, сміх ідуть поруч з усіма іншими людськими діями на Ярмарку Суєти. Люди сипнули з церкви, коли Родон з приятелем пройшли Сент-Джеймс-стріт і завернули до свого клубу.
Старі чепуруни й habitués / Постійні відвідувачі (франц.)/, що звичайно продавали витрішки й щирили зуби біля великого вікна клубу, яке виходило на вулицю, ще не зайняли своїх спостережних постів; читальня була майже порожня.
Одного з джентльменів, що сиділи там, Родон не знав, другому був дещо винен за віст, а отже, не мав великого бажання зустрічатися в ним, третій читав за столом газету «Рояліст» (тижневик, що здобув славу своєю скандальною хронікою та відданістю церкві й королю). Зацікавлено глянувши на полковника, той третій сказав:-Поздоровляю вас, Кроулі! — З чим? — запитав полковник.
Про це вже надруковано в «Оглядачі» і в «Роялісті», — сказав містер Сміт.
Що? — вигукнув Родон і густо почервонів. Він подумав, що історія з лордом Стайном уже попала в пресу.
Сміт, дивуючись і посміхаючись про себе, стежив, як Родон схвильовано, весь тремтячи, схопив газету й почав її читати.
Містер Сміт і містер Браун (той джентльмен, з яким Родон не розрахувався за партію у віст) саме розмовляли про полковника перед тим, як він прийшов до клубу.
Якраз вчасно, — сказав Сміт. — Я думаю, що Кроулі не має за душею жодного шилінга.
Це вода й на мій млин, — відповів містер Браун. — Він не може поїхати, не віддавши тих двадцяти п’яти фунтів, що завинив мені.
А яка там платня? — спитав Сміт.
Дві або три тисячі,— відповів його співрозмовник. — «Але клімат такий препоганий, що довго нею не натішишся, Ліверсідж помер через півтора року, а його попередник, я чув, пішов на той світ за шість тижнів.
Дехто каже, що його брат дуже розумний, а мені він завжди здавався з біса нудним, — мовив Сміт. — Хоч, певне, має добрі зв’язки. Це ж, мабуть, він добув полковникові місце? — Він? — пирхнув Браун. — Аякже! Це лорд Стайн зробив йому таку послугу.
Чого б це? — Доброчесна жінка — оздоба свого чоловіка, — загадково відповів містер Браун і знову втупився в газету.
Родон прочитав у «Роялісті» таке дивовижне повідомлення:-«Посада губернатора на острові Ковентрі.
Військовий корабель «Єллоуджек» під командою капітана Джандерса привіз листи й газети з острова Ковентрі. Його вельможність сер Томас Ліверсідж став жертвою малярії, поширеної в Мочартауні. Квітуча колонія сумує з приводу цієї тяжкої втрати. Є чутка, що посаду губернатора запропоновано полковникові Родону Кроулі, кавалерові ордена Лазні, офіцерові, що відзначився в битві під Ватерлоо. Для керування нашими колоніями нам потрібні люди, які не тільки засвідчили свою хоробрість, а й мають хист адміністратора, і ми не сумніваємося, що міністерство колоній вибрало гідну людину для заміщення вакансії, яка звільнилася внаслідок сумної події на острові Ковентрі». Острів Ковентрі? А де він лежить? І хто порадив урядові дати тобі цю посаду? Візьми мене до себе в секретарі, голубе! — сміючись, сказав Макмердо.
Поки наші приголомшені приятелі сиділи й обмірковували те, про що довідалися з газети, до них підійшов клубний служник і подав Родонові картку з прізвищем містера Уенгема, який бажав бачити полковника Кроулі.
Полковник та його ад’ютант вийшли назустріч тому джентльменові, певні, що він з’явився до них як емісар лорда Стайна.
Як ся маєте, Кроулі? Радий вас бачити, — сказав містер Уенгем, улесливо всміхаючись, і з перебільшеною сердечністю потиснув полковникові руку.
Я думаю, ви прийшли від…
Саме так, — відповів містер Уенгем.
Тоді ось вам мій приятель, капітан Макмердо з лейб-гвардії Зеленого полку.
Дуже радий познайомитися з капітаном Макмердо, — сказав містер Уенгем, знов мило всміхнувшись, і подав секундантові руку, як щойно подавав самому дуелянтові.
Мак простяг йому один палець у замшевій рукавичці й дуже холодно вклонився, ледь схиливши голову над своєю накрохмаленою краваткою. Мабуть, він був невдоволений, що йому доведеться мати справу з «шпаком», і думав, що лордові Стайну годилося б прислати до нього принаймні полковника.
Оскільки Макмердо виступає від мого імені і знає, чого я хочу, — мовив Кроулі,— я краще піду й залишу вас самих.
Звичайно, — сказав Макмердо.
Що ви, любий полковнику! — заперечив містер Уенгем. — Я мав честь просити зустрічі особисто з вами, хоч товариство капітана Макмердо для мене також надзвичайно приємне. Власне, я сподіваюся, капітане, що наша розмова дасть найкращі наслідки, і зовсім не ті, які,
