Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Мабуть, для Родона було й краще, що Пітт поїхав на той обід. Він дякував невістці сотні разів так гаряче, що та лагідна жінка була розчулена і майже стривожена.
О, ви… ви не знаєте, — сказав він, як завжди, незграбно й простодушно, — як я змінився, відколи маю вас і.. і малого Роді. Я… я хотів би почати нове життя… Бачите, я хочу… хочу стати…
Він не докінчив речення, але Джейн зрозуміла, що він мав на думці. І того вечора, попрощавшись з Родоном і вже сидячи біля ліжечка свого малого сина, вона покірно молилася за нашого бідолашного заблудлого грішника.
Родон попрощався з невісткою і швидко подався додому, Була дев’ята година вечора. Він промчав вулицями та широкими площами Ярмарку Суєти і нарешті, засапаний, спинився навпроти свого будинку. Він глянув угору і злякано, весь затремтівши, відступив до огорожі. Вікна вітальні були яскраво освітлені. А Бекі ж писала, що лежить хвора в ліжку. Якусь хвилину він стояв непорушно, світло з кімнати падало на його бліде обличчя.
Він витяг з кишені ключа від вхідних дверей і зайшов досередини. З горішніх кімнат долинув сміх. Родон був у бальному костюмі — в такому вигляді, як його вчора полонили. Він мовчки піднявся сходами нагору й прихилився до поруччя на останній площадці. В будинку, крім цієї кімнати, панувала тиша — всю челядь відпущено. Родон почув сміх — сміх і спів. Бекі заспівала куплет із пісеньки, яку вона виконувала вчора. Хрипкий голос загукав:-Браво! Браво! — То був голос лорда Стайна.
Родон відчинив двері й зайшов до кімнати. Невеличкий столик був накритий до обіду: на ньому стояло вино й срібний посуд. Стайн нахилявся над канапою, де сиділа Бекі. Негідниця була в чудовому вечірньому туалеті, на руках і на пальцях у неї виблискували браслети й каблучки, на шиї мінилися діаманти — подарунок лорда Стайна. Він тримав її за руку, яку саме хотів поцілувати, коли раптом Бекі схопилася на ноги й легенько зойкнула, — вона побачила бліде Родонове обличчя.
Наступної миті вона спробувала всміхнутися, ніби вітаючи свого чоловіка. То була моторошна усмішка. Стайн також випростався — блідий, з лютим виразом обличчя, скрегочучи зубами. Він теж спробував усміхнутися, ступив крок уперед і простяг руку, — Що, ви вже повернулися? Здорові були, Кроулі,— мовив він, і губи в нього скривились, коли він спробував-усміхнутися непроханому гостеві.
Щось у Родоновому обличчі спонукало Бекі кинутися до нього, — Я невинна, Родоне! — сказала вона. — Бог свідок, що невинна! — Руками, унизаними змійками, перснями і браслетами, вона хапала його за поли й за руки. Я невинна! Скажіть йому, що я невинна! — благально звернулась вона до лорда Стайна.
Той вирішив, що на нього, наставили пастку, і розлютився на жінку так само, як і на чоловіка.
Ви невинні, щоб вас чорти взяли? — заревів він. — Аякже, невинні! Таж кожну блискітку на вас оплатив я! — Я давав вам тисячі фунтів, які розтринькував цей тип і за які він продав вас.
Невинні, хай би ви… Такі самі невинні, як ваша мати-танцюристочка і ваш чоловік-сутенер. Не думайте, що залякаєте мене, як залякували інших… З дороги, сер! Дайте мені пройти! — І лорд Стайн, схопивши капелюха й злісно дивлячись в обличчя свого ворога, рушив просто на нього, ні на мить не сумніваючись, що той відступить.
Та Родон Кроулі кинувся на лорда, схопив його за краватку й так стиснув, що той почав задихатися й корчитись у його руці.
Брешеш, собако! — закричав Родон. — Брешеш, боягузе й негіднику! — Він двічі уперіщив його по лиці й кинув закривавленого додолу.
Все це відбулося так швидко, що Ребека не встигла втрутитися. Вона, тремтячи, стояла перед чоловіком і милувалася цим — дужим, відважним, переможним.
Ходи сюди! — скомандував він. Вона послухалася.
Скидай усе це з себе! — Бекі тремтячими руками почала стягати браслети з зап’ястків та персні з неслухняних пальців і, зібравши їх усі, боязко глянула на чоловіка.
Кинь їх додолу! — сказав він, і Ребека кинула.
Він зірвав у неї з грудей діамантову оздобу й шпурнув нею в лорда Стайна. Вона розпорола йому лисину. Той шрам лишився в Стайна до самої смерті.
Ходи нагору! — наказав полковник дружині.
Не вбивай мене, Родоне! — зойкнула вона. Він люто зареготав.
Я хочу переконатися, чи той чоловік так само бреше й про гроші, як брехав про мене. Він давав тобі щось? — Ні,— відповіла Ребека, — тобто…
Давай ключі,— сказав Родон, і вони разом пішли нагору.
Ребека дала йому всі ключі, крім одного, сподіваючись, що він цього не помітить.
Той ключ був від маленької скриньки, яку їй колись подарувала Емілія і яку вона тримала в сховку. Але Родон повідчиняв усі шухляди й шафи, викидаючи з них різний мотлох, і таки знайшов скриньку. Ребеці довелося відімкнути її. Там зберігалися різні папери, давні любовні листи, всілякі дрібнички й жіночі реліквії. А ще там лежав гаманець з банкнотами. Декотрі з них мали дату десятирічної давності, а одна була зовсім нова — банкнота в тисячу фунтів, яку їй дав лорд Стайн.
Це його? — запитав Родон.
Так, — відповіла Ребека.
Я йому сьогодні ж відішлю ці гроші,— мовив Родон (тому, що вже почався новий день, обшук тривав довго), — а також розрахуюся з Брігс, бо вона була добра до Роді, і сплачу ще кілька боргів. Повідомиш, куди тобі послати решту. Ти могла б позичити мені сотню, Бекі, з такої купи грошей. Я завжди ділився з тобою.
Я невинна, — правила своєї Ребека. Родон вийшов, більше нічого не сказавши.
Про що думала Ребека, коли він її залишив? Минуло багато часу після того, як він пішов, сонце заливало кімнату, а Ребека й далі сиділа на краю ліжка. Всі шухляди були повисовувані, а те, що в них досі
