Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Ребека чула, як він, залишивши її, через кілька хвилин спустився вниз і грюкнув дверима. Вона знала, що він не повернеться. Він залишив її назавжди. «Чи не накладе він на себе руки? — подумала Ребека. — Ні, хіба що після дуелі з лордом Стайном… Вона пригадувала своє довге життя, всі сумні події з нього. Ох, яким воно здавалося їй жалюгідним, яким безрадісним і надаремним! Може, й самій їй випити опіуму і теж вкоротити собі віку — попрощатися з усіма надіями, планами, боргами й успіхами? В такому настрої і застала її служниця-француженка: Ребека сиділа, мов на пожарищі, заломивши руки і втупивши поперед себе сухі очі.

Служниця була її повірницею, а платню вона отримувала від лорда Стайна.

Mon Dieu, madame, що сталося? — Авжеж, що сталася? Винна вона була чи ні? Ребека заявляла, що ні, та хто міг би сказати напевне, коли її уста говорили правду, і чи цього разу було чисте її зіпсоване серце? Стільки брехні й інтриг, стільки егоїзму й хитрощів, стільки знання й хисту — і таке банкрутство! Служниця засунула завіси і з удаваною ласкою вмовила господиню лягти в ліжко. Потім пішла вниз і позбирала коштовності, що валялися на підлозі, відколи Ребека кинула їх там на вимогу чоловіка, а лорд Стайн залишив вітальню.

Розділ LIV НЕДІЛЯ ПІСЛЯ БИТВИ

Будинок сера Пітта на Грейт-Гонт-стріт тільки почав свій ранковий туалет, коли Родон, у бальному костюмі, якого він не скидав дві доби, промчав повз злякану служницею, що мила сходи, і зайшов до братового кабінету. Леді Джейн уже встала і в халаті сиділа нагорі в дітей, наглядаючи, як вони одягалися, і слухаючи, як, пригорнувшись до її колін, вони проказували вранішні молитви. Щоранку вони разом з нею виконували цей обов’язок у себе до публічної церемонії, яку очолював сер Пітт і на якій мали бути присутні всі домашні. В кабінеті Родон сів у крісло перед столом баронета, де в зразковому порядку лежали «Сині книги», листи, рівно списані рахунки, симетрично складені брошури, застебнуті на замочок звітні книги, письмове приладдя, скриньки з депешами. Біблія, «Квартальний огляд» і «Придворний довідник» — усе рядочком, мов солдати на параді, що чекають огляду начальства.

Книга родинних проповідей, одну з яких сер Пітт звичайно виголошував удома щонеділі вранці, теж лежала напоготові, лишилося тільки розважно вибрати, котру саме проповідь узяти на сьогодні. А біля неї лежав номер газети «Оглядач», ще вогкуватий і рівненько складений, призначений для особистого користування сера Пітта. Тільки його камердинер дозволяв собі проглядати газету до того, як клав господареві на стіл. Цього ранку, перше ніж віднести її в кабінет, він прочитав яскравий звіт про «свято в Гонт-гаусі» з перерахуванням прізвищ усіх видатних осіб, що мали запрошення від маркіза Стайна на вечір, який ушанував своєю присутністю його королівська величність. Поговоривши про цю подію з ключницею та її небогою, з якими він пив уранці чай і їв гарячі грінки-з маслом у їхній кімнаті, і надивувавшись, як Родон Кроулі з дружиною дають собі раду, камердинер потримав газету над парою і знов рівненько склав, щоб до приходу господаря вона здавалася цілком свіжою і неторканою.

Бідолашний Родон узяв газету й спробував згаяти за нею той час, що лишався до приходу брата. Та літери розпливалися в нього перед очима, і він не сприймав жодного прочитаного слова. Урядові повідомлення й призначення (сер Пітт як громадський діяч зобов’язаний був їх переглядати, а то б він нізащо не допустив у свій дім недільних газет), театральна критика, опис змагання на приз у сто фунтів між «Баркінгським Громилом» і «Улюбленцем Татбері», навіть хроніка Гонт-гауса з дуже схвальним, хоч і стриманим описом славетних шарад, у яких відзначилась місіс Бекі,— все це, мов у тумані, пропливало перед Родоном, поки він сидів, очікуючи на появу голови роду Кроулі.

Тільки-но годинник з чорного мармуру в кабінеті почав різко видзвонювати дев’яту, з’явився сер Пітт, свіжий, вичепурений, з гладенько виголеним воскового кольору обличчям, з дбайливо зачесаним і намащеним ріденьким волоссям, у тугому комірці, накрохмаленій краватці й сірому фланелевому халаті; велично спускаючись сходами, він ще дочищував нігті — одне слово, справжній англійський джентльмен минулих часів, взірець охайності і всіляких чеснот. Він аж здригнувся, коли побачив у себе в кабінеті бідолашного Родона в пом’ятому костюмі, розпатланого, з почервонілими очима. Він подумав, що брат не зовсім тверезий і цілу ніч десь гуляв.

Господи милосердний! — вражено сказав він. — Що тебе принесло сюди так рано, Родоне? Чому ти не вдома? — Не вдома? — гірко засміявся Родон. — Не лякайся, Пітте, я не п’яний. Зачини двері, я хочу поговорити з тобою.

Пітт зачинив двері, підійшов до столу, сів у крісло — в те, що було призначене для відвідувачів: управителя, агента чи іншої довіреної особи, з якими мав справу баронет, — і почав ще завзятіше чистити нігті.

Пітте, я пропав, — по хвилі озвався полковник. — Пропав навіки.

Я завжди казав, що до цього дійде, — роздратовано вигукнув баронет, відбиваючи такт рівненько обрізаними нігтями. — Я попереджав тебе тисячі разів. Я більше не можу нічим тобі допомогти. Всі мої гроші розраховані до останнього шилінга.

Навіть ту сотню, що Джейн відвезла тобі вчора, а обіцяв дати завтра вранці своєму адвокатові і не знаю, як викручусь. Це не означає, що я взагалі відмовляюся допомагати тобі. Але заплатити твоїм кредиторам усе я не можу так само, як не можу сплатити національний борг. Сподіватися цього від мене — божевілля, справжнє божевілля! Треба піти на компроміс. Для родини це велика прикрість, але всі так роблять. Он Джордж Кайтлі, син лорда Регленда, минулого тижня став перед судом і вийшов з нього, як вони, здається, звуть це, поновленим у правах. Лорд Регленд не заплатив би за нього й шилінга і…

Мені потрібні не гроші,— перебив його Родон. — І я прийшов поговорити з тобою не про себе. Байдуже, що буде зі мною…

То в чому ж річ? — запитав Пітт, і йому явно відлягло від серця.

Йдеться