Жменя праху - Івлін Во

— Ну і як там?

— Зараз тут пахне по-всякому, і ванна гуде якось чудно, і, коли відкрутиш гарячий кран, він сичить — і більш нічого, і з холодного крана весь час капає вода, геть іржава, і в шафі заїдає дверцята, а завіси не затягуються, і вуличний ліхтар заважає спати цілу ніч... і все-таки це чудесно.

— Та невже!

— Тоні, облиш! Тут усе таке цікаве — і вхідні двері, і ключ, і вce-все... І хтось прислав мені сьогодні цілий оберемок квітів — їх просто нікуди ставити, тут немає ваз, тож доводиться тримати їх у тазі. Це не ти їх прислав, правда ж?

— Та... взагалі-то я.

— Любий, а я сподівалася... Отакий ти завжди.

— Три хвилини минуло.

— Треба кінчати.

— Коли ти приїдеш?

— Дуже скоро. На добраніч, серденько.

— Набалакались нарешті,— сказав Бівер.

Поки вона розмовляла, їй весь час доводилося затуляти рукою телефон, який Бівер жартома погрожував роз’єднати.

— Правда, дуже мило, що Тоні прислав мені квіти?

— Ну, Тоні взагалі такий хороший...

— Не дуже цим переймайся, любчику, бо ти йому зовсім не до вподоби.

— Справді? А чому?

— Бо ти нікому не подобаєшся, тільки мені. Затям це собі... Та я й сама не збагну, що я в тобі такого побачила.

Бівер з матір’ю збиралися поїхати на різдво до родичів у Ірландію. Тоні з Брендою святкували різдво в Геттоні, в сімейному колі: Марджорі з Алленом, Брендина мати, тітка Тоні Френсіс і дві родини зубожілих Ластів, покірливих і смиренних жертв права первородства, для яких Геттон важив так само багато, як і для Тоні. У дитячій кімнаті ставили маленьку ялинку для Джона Ендрю, внизу, у залі — велику, її прикрашали зубожілі Ласти і засвічували на півгодини після чаю (коло неї ставало двоє лакеїв з мокрими губками на тичках гасити свічки, що хилилися набік і загрожували пожежею). Подарунки роздавали всім слугам — більш чи менш цінні, відповідно до їхнього рангу — і всім гостям (чеки — для зубожілих Ластів). Аллен завжди привозив великий паштет з гусячої печінки — свій улюблений делікатес. Усі пооб’їдалися і надвечір, коли мали роздавати подарунки, трохи обважніли; гостям розливали срібним черпаком запалене бренді; гучно ляскали хлопавки; не бракувало ні паперових капелюхів, ні кімнатних фейєрверків, ні девізів[11]. Цього року все йшло усталеним звичаєм; здавалось, ніщо не загрожувало миру й добробуту цього дому. Прибули хористи і проспівали різдвяні гімни на хорах із смолистої сосни, а тоді досхочу поналивалися пуншем із солодким печивом. Священик прочитав свою щорічну різдвяну проповідь. Парафіяни завжди слухали її з особливою втіхою. «Важко повірити, що настало різдво,— почав він, лагідно поглядаючи на свою паству, що бухикала в шарфи і розтирала задубілі пальці у вовняних рукавичках.— Замість веселого вогню в каміні й щільно затушкованих від заметілі вікон ми бачимо палюче проміння чужоземного сонця, замість любих облич наших рідних і близьких ми бачимо безтямні погляди поневолених, хоч 4 вдячних нам поган. Замість сумирного вола і віфлеємського віслюка,— вів далі священик, трохи плутаючись у порівняннях,— коло нас живе лютий тигр і екзотичний верблюд, лукавий шакал і могутній слон...» — і так далі, сторінка за сторінкою збляклого письма. Свого часу ці слова зворушували зачерствілі серця багатьох бувалих кавалеристів, і, слухаючи їх знову,— а відколи містер Тендріл очолив їхню парафію, Тоні чув їх з року в рік,— Тоні, та й більшість його гостей сприймали їх як невід’ємну приналежність різдва, без якої годі обійтися. «Лютий тигр і екзотичний верблюд» у їхній сім’ї не сходили з язика і частенько фігурували в різних іграх.

Ті ігри були для Бренди найтяжчим випробуванням. Вона страшенно нудилася, і, коли розігрували шаради, їй досі було незручно дивитися на перерядженого Тоні. Ще дужче вона боялась, що її нехіть може здатися зубожілим Ластам виявом пихи. Цей страх, хоч вона про те й не здогадувалася, був даремний, бо чоловіковим родичам ніколи й на думку не спадало почувати до неї щось інше, крім родинної приязні і деякої поблажливості,— адже вони вважали, що як Ласти мають у Геттоні більше прав, ніж вона. Тітка Френсіс, жінка прониклива і в’їдлива, одразу збагнула, в чім річ, і спробувала заспокоїти її: «Дитино моя, уся ця делікатність ні до чого: тільки багаті розуміють, яка прірва лежить між ними і бідняками»,— але почуття незручності не розвіювалось, і вечір за вечором вона з волі родичів виходила з кімнати, ставила запитання й відповідала на них, брала участь у грубуватих розвагах, грала у фанти, малювала картинки, складала вірші, перебиралась в усякі костюми, тікала від переслідувачів і ховалась у шафах. Різдво припало на п’ятницю, тож гості засиділись у них з четверга до понеділка.

Із почуття самозбереження Бренда заборонила Біверові писати їй чи присилати подарунок; вона була певна: все, що вийде з-під його пера, уразить її своєю мізерністю, та все-таки вона нетерпляче очікувала пошту, сподіваючись, що він не послухається її. Вона послала йому до Ірландії перстень із трьох переплетених золотих і платинових пружків. Не минуло й години після того, як вона відіслала замовлення, а Бренда вже пошкодувала за своїм вибором. У вівторок надійшов подячний лист від Вівера.

«Люба Брендо,— писав він,— велике тобі спасибі за гарненький різдвяний подарунок. Можеш уявити собі, як я зрадів, побачивши рожеву шкіряну коробочку, і як здивувався, відкривши її. Дуже мило, що ти прислала мені такий гарненький подарунок. Велике тобі спасибі ще раз. Сподіваюсь, у вас зібралася весела компанія. Тут досить-таки нудно. Вчора всі їздили на полювання. Я поїхав тільки на збір. Полювання було не дуже вдале. Мама теж тут, вона вітає тебе. Ми поїдемо додому завтра чи післязавтра. Мама застудилась...»

Внизу сторінки лист уривався. Вівер писав його перед обідом, а потім сунув у конверт, так і забувши дописати.

В нього було зовсім школярське письмо, великі літери із широкими проміжками між рядками.

Бренда показала листа Марджорі — та ще гостювала в Геттоні.

— Мені нема на що нарікати,— сказала вона.— Він ніколи не вдавав, ніби закоханий у мене до нестями. Та й подарунок якийсь недоречний.

Тоні дратувався через майбутній візит до Анджели. Він страшенно не любив виїздити з дому.

— Не їдь, любий. Я все залагоджу.

— Ні, я поїду. Я не так часто бачився з тобою останні три тижні.

Всю середу вони були