Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Але тут вони вже вийшли на під'їзд — на них чекав біля машини поручик Петров.

— Що ж це ви, пане поручик? — глузливо кинув йому штабс–капітан. — Біля вас бігають державні злочинці, за ними женуться оравою з ґвалтом і стріляниною, а ви дрімаєте у машині?

Петров не відказав нічого, йому, справді, було соромно, але, їй–право, все йому так набридло! І сам собі набрид.

Небезпека минула, юнкери давно пішли, поїхали й Боголєпов–Южин з поручиком Драгомирецьким — можна б вже йти, та доктор Драгомирецький ніяк не хотів відпускати Василя Назаровича.

Правда, поки що й не треба було поспішати. Доктор чорним ходом провів Боженка в квартиру, де був телефон, і Боженко поговорив з «Арсеналом». Іванова він не застав — Іванов вже вирушив з групою червоногвардійців на ліквідацію ексцесів. І Боженкові наказано ні в якому разі не потикатися зараз на вулицю: всі квартали до будинку генерал–губернатора густо засіяні юнкерами — вони нишпорять скрізь, полюючи за більшовиками. Треба пересидіти, доки вони підуть, а тоді прямувати в царський палац, в приміщення «Викорого», де віднедавна розташувався і міський комітет більшовиків: скликається засідання комітету.

Час, отже, був, але Боженкові нетерпеливилося: такі ж події, треба діяти, і взагалі невідомо, як обернеться — чи не йти більшовикам знову в підпілля, як за царя? За царя Боженко в партії ще не був, але ховатися та переховуватися від жандармів було не впервину. Він все поривався до дверей, але доктор Драгомирецький забрав в нього шапку з рук, завів назад до своєї кухні, заявив, що сам буде виходити на рекогносцировку: від кухні до вихідних дверей і назад. Коли він повертався з рекогносцировки, застережливо тримаючи палець угору, Боженко зразу підхоплювався, але доктор знову садовив його на табурет — ще не можна! І притому знову починав:

— А пам'ятаєш, Васильок?

Спогади затопили зараз примерклу за пережиті роки живу пам'ять старого ескулапа. Та які спогади, Господи, Боже мій! Гімназист Гервазій, якому батьки не купили велосипеда, і Васильок з вулиці, якому батько спустив штани і всипав так, що, як виявилося аж тепер, через тридцять п'ять років, він тоді не міг сісти три дні! Господи, Боже мій, яке варварство, яке дикунство! Гервазій Оникійович і тепер, через тридцять п'ять років, був щиро обурений. Хоча тепер, коли маєш вже й своїх трійцю непутящих, доктор Драгомирецький не міг не погодитися, що діти–бешкетники таки завдають клопоту сердешним батькам. Сердешним батьком він уважав тепер особисто себе.

Доктор Драгомирецький вибігав на чергову розвідку, повертався, знову садовив Боженка, знову приказував:

— А пам'ятаєш?

А що, власне, треба будо пам'ятати? Змалку ганяли разом голубів — босоногий Васильок і гімназист Гервазій у тужурці з срібними ґудзиками. Разом обносили сливи в сусідському садку, — правда, рвав тільки Васильок, а гімназист Гервазій вартував по цей бік паркана: красти забороняла сьома заповідь, та й було страшнувато. Разом замірялись тікати в прерії та пампаси на вільне життя, доїхали аж до Боярки — і були приставлені додому з поліцейським унтером: гімназистові Гервазієві — три з поведінки й дванадцять годин карцеру, Василькові — знову спускай штани!

— Ну, це ти, мабуть, добре запам'ятав!

Доктор послухав під дверима, навіть прихилив ближче вухо, як при перкусії легенів у хворого, — дихати не можна! — знову наставив пальця вгору — ще не час! — а тоді раптом розчинив шафку в кутку і поставив на кухонний стіл пляшку.

Боженко відкашляв і пригладив вуса на боки і вниз:

— Політура? — знавецьки підморгнув він до пляшки з жовтою рідиною. — Альбо лак–шерлак?

Доктор Драгомирецький зразу ж відставив пляшку:

— Політури не вживаєш?

В очах у Боженка мигнуло переполохом, і він знову кашлянув:

— Я до того, що коли політура, то треба наперед через чорні сухарі. Ну, а коли з шерлаком, то неодмінно треба через березове вугілля з протигазу і крапельку кислоти для реакції. Це вже нам, плотникам, можеш повірити…

В очах доктора Драгомирецького засвітився тріумф:

— Спірітус віні ректіфікатус! З аптеки Олександрівської лікарні. Це вже нам, медикам, можеш довіритись!

Боженко крякнув.

— А чому — жовтий?

— Настояний на корені калгана! Тибетський корінь життя!

— Сурйозно?

Боженко був приголомшений: чистого спирту він не брав у рот з передвоєнних часів. Звичайно, він дуже поспішав — за партійними, пролетарськими справами, але ж хіба не можна хильнути на дорогу келишок, нехай соціалістична революція буде і завтра? Тим паче, що келишки були, як наперстки: ну вже мені ті інтелігенти! Він сам взяв пляшку і рішуче налив по вінця.

Доктор Драгомирецький висунувся за вікно, роздивився по вулиці, непохвально похитав головою — юнкерів ще повно по дворах, і поставив на стіл квашені огірки.

Потім друзі юних літ підняли чарки.

— Я дуже радий, — прочуло мовив доктор Драгомирецький, безперечно, пориваючись на тост, — що ти не забув, як ми тікали в Америку полювати бізонів і знімати скальпи з індійців!

Боженко перехилив, крякнувши так, що доктор боязко кліпнув на вікно, де шастали по вулиці юнкери, стукнув порожньою чаркою об стіл і сердито сказав:

— Брехня! Ми тікали зовсім до бурів в Трансвааль, щоб визволити їх від англійських колонізаторів!