Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Та піти вона не могла: ззаду був ослінчик, попереду заступив шлях Флегонт, та й… не дуже й хотілося зразу йти. Марина сіла, відвернулась і сказала холодно:

— Кажіть, що вам треба. Тільки швидше — я поспішаю.

— Я розумію кохання тільки як абсолютне єднання душ і сердець! — скрикнув Флегонт.

— Ну й що?

Флегонт розгубився. Марина звела брову.

— Вона вважає, що боротися треба тільки за соціальне визволення, а нація — то справа буржуазії та експлуататорів! Пролетаріат не має батьківщини і йому, крім кайданів, нічого губити! Вона вважає, що нації тільки перешкоджають міжнародній солідарності трудящих! Вона вважає…

Марина знову звела брову й знизала плечима:

— А хіба ж неможливе єднання пролетарів різних націй в спільній визвольній боротьбі? Хіба не утворено міжнародний Інтернаціонал з демократів французьких, англійських, німецьких, інших? Та коли б не меншовики, то навіть у нашій Київській Раді робітничих депутатів не виникало б чвар з приводу національного питання. Ви щось плутаєте, Флегонте!

— Але вона, — скрикнув Флегонт, — доводить, що Інтернаціонал прийде лише через відмирання націй, а раз націям судилося вмерти, то й не варто гальванізувати труп!

Надія затеплілася в серці Марини:

— Якій же партії співчуває ця… ваша… дівчина?

— Вона не співчуває: вона — член партії! Більшовиків!

Марина сказала розчаровано:

— Ви знову щось плутаєте, Флегонте! Більшовики проголошують зовсім іншу програму. Ви знаєте, що Ленін…

— Ах! — відмахнувся Флегонт. — То ж петроградські і взагалі російські більшовики! А наші, київські, зовсім інакших позицій!

— Флегонте! — обурилася Марина. — Ви — політичний невіглас! Ви самі познайомили мене з більшовиками Івановим, Боженком, і вони…

— Ну, не всі, — погодився Флегонт. — Але ж ви самі чули виступи керівника київських більшовиків, П'ятакова, і самі обурювалися, що він виступає проти визволення української нації. Ви сказали тоді, що раз більшовики проти українців, то куди ж подітися українцям, як не йти за Центральною Радою? Ви ж казали так?

Марина примовкла. Справді, вона так казала, так думає і тепер. Справа лише в тому, щоб у самій Центральній Раді перемогла демократична течія. А воно ж до того тепер, либонь, і йдеться: відбувається робітничий з'їзд, і Центральна Рада має бути поповнена аж стома пролетарями! Сам Винниченко про це казав! Отже, експлуататорські елементи змушені будуть поступитися перед перевагою демократії: такий закон парламентської боротьби…

— І ось я перед вами весь, Марино! — мовив Флегонт. Він стояв перед нею знесилений і спустошений, навіть не куйовдив вже свого волосся. Він чекав на суд коханої. — Судіть мене! Тепер ви знаєте все. Я кохаю тільки вас і залишився вірний нашим ідеалам…

Він замовк. Мовчала й Марина. Взагалі, все довкола мовчало. Було зовсім тихо в Аносівському парку, на кручі над Дніпром. Стояв ясний, сонячний липневий день. Над задніпрянською далиною мерехтіло марево. Хвилями ріки пливли білі пароплави і хвильно гули, пірнаючи під Ланцюговий міст. Десь у вільготному затінку під кручею — дарма що в спеку — зривалася інколи солов'їна трель. Між гіллям лип метушилися горобці.

Марина мовчала і знову копирсала носком камінець, їй було сумно–сумно, але заразом і радісно–радісно. Кохати їй ще не траплялося в житті: це було солодко, але це було й гірко. А втім, звичайно, все це — тільки особисте, а коли громадське, коли для загального добра, коли революція…

Раптом на вулиці, в напрямі Бутишевого провулку, пакнув постріл, зразу — другий, потім ще один.

— Що це? — звела голову Марина. — Стріляють?

Пострілів гримнуло зразу кілька, і Марина підхопилась:

— Що там таке? Ходімо! Біжімо! Мерщій!

Почалося, власне, на Подолі.

Продовольчий стан у місті гіршав день у день — вже й по карточках можна було одержати хліб не щоденно, і групи солдаток, очолені робітниками, — то й була, власне, перша акція подільського загону щойно утвореної Червоної гвардії — рушили по хлібних крамницях. Спекулянти приховували борошно, і Рада робітничих депутатів вирішила потрусити подільські гамазеї. Мандат Ради доручив червоногвардійцям взяти на облік весь виявлений хліб, а в разі запас у гамазеї перевищуватиме триденну норму випікання, — борошно реквізувати і ключ від гамазеї передати Раді робітничих депутатів.

Та власник першої ж гамазеї, де навіть на око борошна вистачало не на три дні, а на три тижні, — почав ґвалтувати, що його грабують серед білого дня.

Червоногвардійці доводили: вони мають мандат, хліб потрібний на харчування народові, а не для того, щоб жиріли буржуї, і взагалі — геть експлуататорів, хай живе революція! Вся влада — Радам!

Солдатки гукали: наші діти голодні! А спекулянти п'ють нашу кров! Нехай Тимчасовий уряд дасть нам хліба! А ні — то нехай буде влада нашої Ради!

Та ексцес вже привернув увагу вулиці. Півдесятка червоногвардійців та десяток солдаток опинились у величезній юрбі. І юрба зростала щохвилини. Збігалися власники інших гамазей, власники сусідніх крамниць, а найбільше — всякі роззяви і той невизначеного місця в житті елемент, який в Києві прозивано «архаровцями». Натовп напирав на червоногвардійців з солдатками. Передні