Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Затонському пропозиція видалася слушною. Пообіцявши спробувати привести богданівців у місто, він відключився.
Але телефон знову зразу задзвонив.
Дзвонила телеграфістка–більшовичка з центрального телеграфу, і її повідомлення було прикре. Щойно в адрес «тьоті на Підвальній» прийнято телеграму з Петрограда:
«Юрочку покладено в лікарню».
«Тьотя на Підвальній» — то був умовний пароль для спеціальних повідомлень у комітет. Розшифровувалася телеграма так: «Юрія Коцюбинського кинуто в тюрму». Член петроградської Військової організації більшовиків, Юрій Коцюбинський в час липневої демонстрації очолив сто вісімдесятий піший полк і був арештований карателями Керенського — Дударева.
Саша похнюпився: Юрко був йому душевний друг, а головне, через Коцюбинського відбувався зв'язок більшовиків Київ — Петроград. Зараз він був особливо потрібний. І от нелегальний зв'язок з петроградськими більшовицькими організаціями уривався.
Та розмишляти Горовицю не було коли: телефон дзвонив і дзвонив. Тепер з центра повідомляли: з Шулявки суне банда анархістів, хапають, де попадеться, офіцерів та юнкерів — і російських, і Центральної Ради — зривають погони, наминають їм боки, а то й спускають штани й сиплють гарячих… На чолі анархістів — дівча в матроських штанях, якась Каракута.
Саша зареготав. Отже, й офіцерам перепадає, не тільки більшовикам! Але взагалі було не до сміху. Спільник виявився надто несподіваний, та й вдавався він до методів, які тільки поширять ексцеси. Але Саша знову не міг стримати реготу: господ–офіцерів шомполює шулявська дівка! Ну й сміху! І звідки така? Треба буде знайти й поговорити. А тимчасом анархістів все ж таки треба приструнити.
Саша поклав трубку, телефон не задзвонив зразу, і Саша скористався, щоб подзвонити самому. Він знову викликав «Арсенал», — може, червоногвардійці вже впоралися з бешкетниками біля газетного кіоска? Треба спрямувати їх проти анархістів.
Тепер в «Арсеналі» трубку взяв сам Іванов. Так, юнкерів вже розігнано, забралися вони і з арсенальських кварталів, де пробували шукати більшовиків навіть по хатах.
Але саме в ту хвилину, коли Горовиць хотів розповісти про анархістів з шулявською дівчиною на чолі, двері кімнати раптом розчинились, і на порозі став офіцер. За ним зразу ввійшов другий. Позаду тиснувся натовп юнкерів — гвинтівки з пригвинченими багнетами.
Тоді Горовиць швидко гукнув у телефон:
— Приміщення Ради робітничих депутатів теж, очевидно, захоплено юнкерами. Принаймні в нашу кімнату…
Офіцер підійшов впритул і вихопив трубку з рук Горовиця:
— Ви арештовані!
— Я так і здогадався, — відповів Саша, прислухаючись, як у трубці в руці в офіцера гарчить. — Але арештувати мене ви не маєте права: я член Ради робітничих депутатів, а депутат не може бути арештований без ухвали Ради.
— Я — Боголєпов–Южин і арештовую вас як офіцер для особливих доручень командуючого округом: в окрузі надзвичайний стан, і військове командування не потребує ухвал вашої Ради. Поручик Петров! Керуйте обшуком…
Поручик Петров не дуже поспішав виконувати наказ, рухався він мляво, з обличчям індиферентним, — поліцейські функції йому не імпонували, і Горовиць встиг його випередити. Він підійшов до шафи в кутку, замкнув її на ключ і ключ поклав до кишені.
— По–перше, — сказав Горовиць, — раз ви наполягаєте на моєму незаконному арешті, то я мушу передати все, що тут є, органам, які вивчатимуть мої провини і ваші права на арешт. По–друге, я заявляю рішучий протест і вимагаю викликати голову Ради депутатів або принаймні голову «Викорого», які обидва, як вам мусить бути відомо, не більшовики: я вимагаю їхньої санкції! По–третє, якщо справа йде про арешт, то повинні бути, як і належить у таких випадках, поняті!
Треба було згаяти час, скільки можливо: Іванов, почувши, що розмову урвано, збагне, в чому річ, і надішле підмогу.
— Та що з ним балакати! — загукали гарячіші з юнкерів. — Однаково за ним мотузка тужить!
— Пробачте! — перегукав їх Саша. — На все свій час! Прийде час і на мотузки! А тимчасом я прошу виділити людину, яка писатиме протокол, як і належить при всякому арешті — законному чи беззаконному…
— Протокол буде складений в комендатурі, — понуро сказав Боголєпов–Южин. — Прошу вас слідувати за мною.
Горовиць прикинув: до «Арсеналу» — два квартали, п'ять–шість хвилин, дві–три хвилини вже проминули. Отже…
Він звів руку й заговорив:
— Громадяни юнкери! Перед вами студент. Ви теж, здебільшого, студенти чи вчорашні гімназисти. До вас моє слово, дорогі колеги! — Саша вирішив виголосити зворушливу, а головне — довгу промову. — Зараз ви беззаконно арештовуєте мене, але, згадайте, півроку тому, коли ми всі сиділи ще за партами, всі ми мріяли про той час, коли прийде свобода, коли вже не буде ніколи ні арештів, ні насильства, ні жандармів, ні педелів. І от цей час настав. Прийшла революція! — Юнкери притихли, вони ніяк не сподівались, що до них казатимуть промову. А Саша вже волав патетично: — Але вас тепер самих заміряються зробити знаряддям насильства і пригнічування свободи…
— Досить! — гаркнув Боголєпов–Южин. — Взяти його!
Вікно в
