Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Але сьогодні справа була надто важлива — такі ж події в Петрограді — і з Олександром Драгомирецьким треба було поговорити серйозно. Цього не можна було зробити ні в штабі, серед різних людей, — поміж офіцерів, знаєте, теж були і есери, і навіть українці! — ні в автомобілі: шофер же, і цей поручик Петров — особа, знаєте, зовсім непевна, якийсь індиферентний до всього, не те що поручик Драгомирецький. Драгомирецький, звичайно, — кокаїніст, гульвіса, але — службіст, патріот, Анна, Станіслав, Георгій четвертого ступеня, і зневажає всіх цих хохлів і більшовиків. Словом, штабс–капітан сам запропонував Олексаші заїхати до нього на хвилинку. Поручика Петрова вони залишили почекати в автомобілі. Старий доктор, на жаль, був вдома, але вони зачинилися в кімнаті у Олександра.
— Так от, поручик, — сказав штабс–капітан, тільки вони пересвідчилися, що в суміжній кімнаті нема нікого. — Вам буде доручення особливої ваги, і мусите виконати його невідкладно.
— Ну, ну! Шквар! — Олександр Драгомирецький розсівся в своєму кріслі й запалив цигарку. — По чарочці шустовського хильнемо? У мене, брат, є.
Але Боголєпов–Южин говорив далі так само значущо:
— Мушу попередити вас, поручик, що від виконання цього завдання залежать судьби держави Російської!
Це сказано так, що Олександр залишив фіглярський тон і мимоволі випростався в кріслі.
Боголєпов–Южин додав:
— Хоча, попереджаю, завдання це не від начальника округи, а… від мене особисто як від… представника корпорації патріотів, готових на все.
Олександр звівся. Тепер вони стояли один перед одним, майже виструнчившись, як перед штандартом. Малиновим дзвоном брязнули остроги.
— Росія дивиться зараз на нас з вами, поручик!
Олександр перейнявся відчуттям урочистості хвилини:
— Ми також дивимося на Росію! Готовий виконати навіть смертний наказ!
— Сідай, Олексашо! — Боголєпов–Южин сів. — Сідай, сідай! — Олександр сів, але тільки на крайчик стільця, готовий підхопитися щосекунди. — Зараз я завезу тебе на станцію Київ–Пасажирський. Тобі дадуть паровоз — за годину ти будеш у ставці головнокомандуючого фронтом, його превосходительства генерала Корнілова. — Драгомирецький зробив рух, щоб підхопитись, але штабс–капітан притримав його за коліно. — Сидіть, поручик! В штабі головнокомандуючого знайдеш насамперед його першого ад'ютанта поручика герцога Лейхтенберзького. Скажеш йому так: я з особистого доручення тридцять три.
Олександр глянув непорозуміло: він не збагнув.
— Що — тридцять три?
— Ну, просто — тридцять три. — Боголєпов–Южин посміхнувся. — Шифр, Олексашко, пароль. Герцог вже знатиме…
Олександр підхопився:
— Слухаю, пане штабс–капітан!
Боголєпов–Южин на мить замислився. Що можна сказати більше цьому хлопчакові–кокаїністові? Що «33» — таємна партія для відновлення династії Романових — Миколи, Михайла, Дмитрія або й Кирила, на край? Що він, Боголєпов–Южин, у Києві — представник цього ордена рицарів реставрації? Ні, з цим краще почекати. Нехай просто привезе вказівки — діяти негайно чи почекати ще? Гасло має подати генерал Корнілов, оплот партії, володар мільйона солдатських душ. Олександр Драгомирецький все ще стовбичив струнко, і Боголєпов–Южин сказав:
— Якщо герцог представить тебе його превосходительству, доповіси: в київському гарнізоні вірних Тимчасовому урядові — тисяч п'ятнадцять–двадцять: офіцерський корпус, ударники, юнкери, донці, кірасири. Коли ж мати на увазі… відновлення імперії, то можете розраховувати певно лише на офіцерський корпус, почасти — донців. Школи прапорщиків у такому разі треба скинути з рахунку. Не більше, як тисяч шість–сім…
Щось блимнуло в очах виструнченого поручика — чи то гаряче завзяття, чи то відблиск холодного кокаїнового вогню. Штабс–капітан мовив душевно:
— Розумієш, Олексашо, час настав. З усією цією сволотою — хохлами, «совдепщиками», більшовиками, треба кінчати.
— Розумію… — прошепотів Олександр. Він був справді схвильований. — «Совдепи» — єрунда: там стонадцять партій і вічна гризня. У більшовиків — тільки жменька червоногвардіиців. Але ж у Центральної Ради п'ять тисяч вишколених солдатів. А ще — гайдамаки, вільні козаки, січовики. Вони вже зорганізувалися…
Боголєпов–Южин склеїв гримасу, наче понюхав погане:
— Мразь! Десять кулеметів — і вони кинуть зброю.
Саме в цю секунду вони почули постріл, другий, третій.
Потім вигуки на вулиці.
— Що таке? — вони кинулися до вікна.
Але в цю хвилину вже тупотіли по сходах, дзвонили і грюкали в парадні двері. І Боголєпов–Южин поспішив ліквідувати непорозуміння.
Коли все було полагоджено, вони зразу рушили геть. Наостанку Южин сказав:
— Ну, Олексашо, тисну тобі руку на щастя.
Вони потисли один одному руки — міцно, по–приятельському, потім виструнчились один перед одним, згідно з субординацією.
— Виконуйте, поручик.
— Буде виконано, пане штабс–капітан!
На порозі штабс–капітан ще сказав:
— Петрову, будь ласка, ні слова! Він, знаєш, якась кваша…
За дверима, на площадці, він запитав ще:
— А як твій єдиноутробний? Не подає про себе нічого?
Олександр міцно стис губи й блиснув очима:
— Я не маю нічого спільного з тим зрадником і нічого не хочу чути про нього. — Запально він ще додав: — Я — один в свого батька: немає в мене ні брата, ні сестри.
