Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Тоді кілька матросів–більшовиків, що якраз зібрались у подільському комітеті, поблизу Контрактового майдану, вибігли з приміщення, щоб закликати до революційного порядку.

І бійка зчинилась. Архаровці гукали «бий совдепщиків!» — і били матросів та червоногвардійців, перепадало й солдаткам. Матроси гукали «геть буржуазію!» — і били архаровців, червоногвардійці їм допомагали, солдатки теж.

Та тут надбігла кінна міліція, потім і козаки–дончаки: матросам, червоногвардійцям та кільком солдаткам скрутили руки і потягли до участку.

Саме в цей час наспіли з поїзда петроградські газети, і місту стало відомо, що Керенський заборонив у Петрограді видання «Правды», «Окопной правды» та інших більшовицьких газет.

Тоді конвоїри почали лупцювати своїх підарештних і репетувати «бий більшовиків!»

«Бий більшовиків!» — миттю поширилося по місту.

Хапали кожного, хто видався комусь у натовпі за більшовика, і починали бити — на Хрещатику, на Володимирській, на Галицькому, Сінному й Бессарабському базарах. А великий гурт юнкерів та офіцерів з черепами й кістками ударників на рукавах підпалив на Думському майдані кіоск київської більшовицької газети «Голос соціал–демократа». Газети й брошури спалахнули величезним багаттям, а ударники з юнкерами стали в коло, взялися за руки й виспівували, пританцьовуючи: «Шумел, горел пожар московский» та «Хороши наши ребята, только славушка плоха».

Боженко був в цю пору якраз у Центральному бюро профспілок, що містилося поруч, на Думській. Не стерпівши, він прочинив вікно і загукав до натовпу, що споглядав войовничий канкан довкола багаття з більшовицької преси:

— Товариші! Трудовий народ! Не дамо реакції збиткуватися над нами! Ану, даймо їм зараз одкоша!

Це була, безперечно, помилка. Слова Боженка юрба зустріла ревищем, а юнкери та ударники ринули до будинку.

Першої хвилини Боженко, звичайно, тікати не збирався. Він зразу засукав рукава і кинувся по сходах вниз — хуліганам назустріч. Та другої хвилини він краще розібрався в своїх почуттях та думках. Ну, дасть він двом чи трьом, ну, сам набере стусанів, ну, відтарабанять його до міліції, — то й що з того? Ні, треба відвернути провокацію і за всяку ціну навести в місті лад! А зробити це могла тільки Червона гвардія. Тому Боженко зразу й завернув назад, заклав двері зсередини на засув — хай поморочаться над дубовими дверима колишнього Дворянського зібрання! — і чорним ходом вискочив на Хрещатик.

Думка була така: до своїх, у Головних залізничних майстернях, червоногвардійців далеко; до «Арсеналу», на Печерську, — ближче. А в «Арсеналі» у Іванова червоногвардійці ще зрання зібралися «під бердан»: Леонід П'ятаков мав провадити перше військове навчання з молодими хлопцями, яких організував у «Спілку молоді» Картвелішвілі.

Боженко перемахнув через Хрещатик, на якому юрмилися юнкери та офіцери, і перебіг на Інститутську. Та з Інститутської теж довелося звернути, бо зразу за рогом банда архаровців громила книжкову крамницю. Притому гукали «бий більшовиків!» Книгарня ця торгувала тільки спеціальною літературою для сад оводів та бджолярів, отже, більшовицьких видань там бути не могло, але однаково: раз погромлено газетний кіоск, то треба винищити всі газети та книги до ноги, бо все те — більшовицькі витівки! Боженко шмигнув у двір будинку Гінзбурга, перебіг на Миколаївську, тоді Мерингівську і Лютеранською попід Виноградну проскочив на Собачу тропу.

Та тільки почав Боженко дертися згірком до арсенальських мурів, щоб добутися мерщій, навпростець, до «задньої лінії», позаду почулося:

— Стій!

З кущів виринуло кілька юнкерів з карабінами. Після провалу наступу Керенського і наближення фронту в місті заведено надзвичайний стан, і такі військові заводи, як «Арсенал», охоронялися особливо пильно.

— Пане поручику! — загукали юнкери. — Німецького шпигуна піймали!

З чагарника з'явився офіцер. Та Боженка надто добре знали у Києві: він виступав на мітингах мало не щодня.

— О! — впізнали юнкери. — Таж то — Боженко! Більшовицький агітатор!

Поручик підійшов, посміхаючися:

— Більшовицький агітатор тишком–нишком скрадається до мурів військового арсеналу! Надзвичайна картина! Айвазовський! От вам і доказ, панове, що більшовики — німецькі шпигуни! До комендатури його негайно! Дуже слушно, що в фронтових умовах відновлено смертну кару: теліпатиметеся на шибениці, «товаришу» Боженко!

Ні! Ані теліпатися на шибениці, ані потрапляти до комендатури, та й взагалі запізнюватися Боженкові було не з руки: доки встановлюватимуть, що й до чого, погром більшовицьких установ пошириться з центру на ціле місто. Боженко був людиною характеру рішучого і діяв зразу, тільки блисне думка в мозку. Він стусонув ногою найближчого в живіт і кинувся геть. Величезними стрибками він побіг понад муром праворуч. Це була знову помилка — тепер вже йому не відкрутитися, раз тікає. Але помилку зроблено — що поробиш?

— Стій! Держи! Переймай! — Юнкери кинулись навздогін. — Стрілятимемо!

— А раніше ви стріляли? — кричав Боженко на бігу. — В німців йдіть стріляти до переможного кінця! Він на вас чекає.

В цю мить над головою дзизнуло, і позаду гримнув випал. Вони таки й справді стріляли! Постріл гримнув ще раз, — і Боженко припустив дужче, пригнувшися та петляючи, — як колись на фронті під Перемишлем. Гримнув і третій постріл, — Боженко метнувся вбік, до Рибальської. Доки гримнули ще три–чотири постріли, Боженко був вже зверху, на урвищі.

Він пристанув тільки на мить — щоб набрати повітря, поки юнкери з–під урвища нездатні стріляти, але ту ж мить почув звуки згори: від Московської чулися багатоголосий лемент, висвисти, ґвалт, — точнісінько як допіру довкола підпаленого кіоска на Думській. І Боженко збагнув. Сумніву не було: громлять більшовицький газетний кіоск на Печерську проти «Арсеналу». Що ж роблять хлопці–червоногвардійці? Мерщій туди!