Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Розумієш, — сказав Гервазій Оникійович, — Ростислав, хоч і офіцер, але проти війни…

— Проти? Молодця! До якої партії належить?

— До партії — ні. Він просто… дезертир. Втік з фронту, прилетів сюди і… Я, звичайно, цього не похваляю, але ж…

— Стривай, стривай! А твій Болеслав — не авіатор часом? Не з механіком Королевичем літав?

— Авіатор… з Королевичем… — признався старий пошепки, позбувшися голосу від хвилювання.

— Друг! — загилив Боженко старого доктора по спині, як колись не наважився б загилити й гімназистові Гервазієві. — Так твоєму Станіславові самий раз їхати в Трансвааль!

— В Трансвааль? — перелякався доктор. — Так далеко? Ти думаєш, його тут піймають?

Боженко підморгнув докторові:

— Бережи сина, фармакопеи! Я йому точний адрес вкажу, куди податися. Словом, неодмінно заскочу!

Це він гукнув вже за дверима і зник.

Треба ж було поспішати в царський палац, у кімнату номер дев'ять, де розташувався тепер міський комітет більшовиків.

У кімнаті номер 9 у цю пору був лише один Саша Горовиць.

І ще ніколи, мабуть, Саша не був такий лютий.

Завжди тихий та лагідний, чулого серця та доброї душі, — гарячий тільки тоді, як промовляв перед народом, — у цю хвилину Саша Горовиць ладний був пустити весь світ за димом і насамперед розтерзати П'ятакова або Іванова.

Чи ж чуване це діло? Комітет ще зранку оголосив всіх членів партії мобілізованими, товариші розійшлися по фабриках і заводах, — а йому сидіти отут, у цьому чортовому теремі царського чертога, і вести милі телефонні розмови: Горовиця залишено в більшовицькому штабі для зв'язку та надзвичайних вирішень, як повноважного члена комітету.

Коли Юрій П'ятаков сказав йому про це, Сашу ухопив сказ:

— Нізащо! Я мушу бути зараз в масах і з масами!

— Товаришу Горовиць, це — доручення комітету. Нагадую вам про партійну дисципліну!

— Я теж член комітету, але демократизм — це основа нашої партії!

— Посилаючись на демократизм, не забувайте про централізм, товаришу Горовиць. І я пропоную вам виконувати доручення центрального органу.

— Але ж це ти вирішив сам, без комітету!

— Я — голова комітету, товаришу!

Словом, вони полаялись, — П'ятаков пішов, а Саша залишився біля телефону, чорний, як ніч.

Невдовзі на підмогу йому прибула Лія Штерн: її також прислав П'ятаков. Та, скориставши з наданих йому повноважень — приймати в разі потреби вирішення особисто, Саша негайно вирядив її на Деміївку, до майстерень Земсоюзу. Треба було нести в маси вирішення конференції, яку Бош закінчила тільки вночі: банда хуліганів попсувала друкарню «Голосу соціал–демократа», більшовицька газета сьогодні не вийшла, і ухвали конференції доводилося популяризувати з живого голосу. А ухвали обласної конференції Південно–Західного краю — більшовиків Київщини, Чернігівщини, Волині й Поділля — були надто важливі в цю хвилину. У відповідь на петроградські події більшовики прифронтової смуги закликали повсюдно переобирати Ради, відкликаючи депутатів меншовиків та есерів, що стали на підтримку контрреволюції: завоювати Ради, а тоді Радам — завоювати владу! Конференція закликала також утворити Червону гвардію на кожному підприємстві. Редагувати ці ухвали допомагав Євгенії Бош і Саша Горовиць.

Залишившися знову сам, Горовиць прийняв і перше повідомлення по телефону. Повідомлялося якраз про підпал більшовицького кіоска біля Думи. Тільки Саша дав відбій і хотів дзвонити до «Арсеналу», щоб спрямувати туди арсенальських червоногвардійців, як телефон задзвонив вдруге. Повідомлялося з «Арсеналу»: більшовицький кіоск проти «Арсеналу» теж горить, і червоногвардійці з Івановим на чолі пішли втихомирити юнкерів. Отже, підмоги треба було шукати десь–інде. Саша почав добиватись у Головні залізничні майстерні. Та тут задзвонили з телефонної станції і дали вокзал Київ–Перший. Юрба офіцерів та юнкерів оточила поштовий вагон петроградського поїзда, вибирає більшовицьку пресу і заміряється кинути її в багаття. Саша додзвонився в Головні залізничні майстерні і спрямував червоногвардійців–залізничників на вокзал. Тільки він поклав трубку, телефон задзвонив знову.

Говорив Затонський з Сирця. Комітет доручив йому виступити на мітингу козаків Богданівського полку — з оголошенням ухвал конференції прикордонної смуги. Затонський повідомляв: мітинг розпочався, доповідають про Петроград. Настрій у козаків непоганий, вони обурені кривавими діями реакції і стурбовані: чи, слідом за більшовицькими, не почне Тимчасовий уряд громити й українські організації? Дуже слушний момент прихилити їх на наш бік! Але вони міцно тримаються своєї Центральної Ради. Як же бути? Ми ж відмовилися ввійти до Центральної Ради. Вчорашня конференція підтвердила нашу тактику: окремо від націоналістів!

— Володимире Петровичу! — гукав Горовиць у телефон. — Змінити ухвал комітету і конференції ми з тобою не маємо права! Мусиш сказати їм, що більшовики не замиряться з Центральною Радою, доки там заправляють буржуазні партії і ведуть політику розколу демократичних сил…

— Але ж, — загукав з другого кінця проводу Затонський, — куди ж вони подінуться з своєї Центральної Ради, націоналісти й сепаратисти, якщо їх звідтам ніхто й не жене? Єрунда якась! Ми ж ввійшли до Ради робітничих депутатів і Ради військових депутатів, дарма що там теж заправляють меншовики та есери, і боремося проти них! Як же інакше?

— Володимире Петровичу! — гукав Горовиць. — Ти ж