Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Саша вказав рукою на вікно, не уриваючи промови:

— І от ви бачите: сюди поспішає обурений народ і тримає в руках зброю, щоб захистити свободу від замаху проти неї…

Боголєпов–Южин кинув трубку на важіль апарата. Призводити до збройної сутички — на це повноважень він ще не мав. Крім того, юнкерів у нього було десятка півтора, а робітників бігло, може, з півста. Юнкери вже почали задкувати.

Телефон зразу задзвонив, Горовиць взяв трубку:

— Алло?

Боголєпов–Южин зробив «кругом» — остроги дзенькнули малиновим дзвоном. Але на порозі він зіткнувся з Івановим.

— Пробачте!

— Пробачте!

Вони зміряли поглядом один одного з ніг до голови. Іванов дихав глибоко і часто — він біг і задихався. Боголєпов–Южин покусував губу. Іванов переступив поріг і ввійшов у кімнату.

— Пробачте, — знову перепросив Іванов, — ми, здається, перешкодили вам?

Саша Горовиць тим часом балакав по телефону. Дзвонив знову Затонський: настрій в богданівців був справді непоганий — вони давали згоду піти в місто для встановлення порядку, але з умовою — щоб санкцію на це дала Центральна Рада.

За Івановим ввійшло кілька червоногвардійців, поміж них Данило й Харитон. Решта товпилася в коридорі за дверима. Юнкери тулилися до стін.

Раптом, розштовхуючи всіх, у кімнату вскочив Боженко. Він біг щодуху, і піт заливав йому чоло. Ще по дорозі він почув, що наші побігли відбивати напад юнкерів на комітет.

Зустріч знову з штабс–капітаном розвеселила його.

— Ваше благородіє! — мало не зрадів він. — Десь ми вже з вами… бачилися?

Боголєпов–Южин, покусуючи губи, криво посміхнувся — обличчя його було люте й бліде. Аж нарешті заговорив і він:

— Так, «товаришу» Боженко, ми з вами зустрічаємось вдруге: місяць тому я звернувся до вас з проханням — повести ваших дружинників для втихомирення бешкету на Подолі…

— І ось він їх привів, саме для ліквідації бешкету, нехай і не на Подолі, — посміхнувся й Іванов, повівши рукою на червоногвардійців, що один за одним входили до кімнати.

— Тю! — пирхнув Боженко. — Вірно! Тільки, ваше благородіє, ми здибуємося з вами вже аж утретє. Правда, вам, ваше благородіє, про те й невтямки — то тільки я чув малиновий бренькіт ваших острогів… Ну, годі! — закінчив він раптом люто. — Ви вільні! Можете йти! Адью!

Боголєпов–Южин не мовив і слова, тільки ще дужче зблід, переступив поріг і швидко закрокував коридором. Юнкери побігли за ним. Останнім вийшов поручик Петров, ніяково посміхаючись.

— Настрахали тебе? — засміявся Іванов до Горовиця. — Але ми либонь вчасно?

Горовиць підняв застережливо палець угору, не відриваючи телефонної трубки від вуха:

— Тихо! Я дзвоню зараз пану Грушевському.

— Грушевському?! Ти звертаєшся по допомогу до Центральної Ради? — здивувався Іванов. — Але ж наша позиція до Центральної Ради…

— Обставини боротьби інколи вносять корективи в позиції, — похмуро буркнув Горовиць. — Баришня! Центральну Раду, її голову пана Грушевського! Крім того, я нічим не порушу наших позицій, якщо запрошу Центральну Раду взяти участь у приборканні бешкетників у прифронтовому місті, це — в загальних інтересах. Алло? Центральна Рада? Хто? Хорунжий Галечко? А! Зрозуміло: секретар пана Грушевського? Мені треба побалакати особисто з паном–добродієм Грушевським… Хто говорить? — Горовиць кинув поглядом на всіх, наче запитував, як йому сказати, і зразу відповів: — Говорить більшовик Горовиць. Так, член Ради робітничих депутатів столиці України, Києва. Добре, я почекаю…

Всі примовкли, з цікавістю слідкуючи за Горовицем, всі притихли — неначе готувалися почути розмову й собі.

Тільки Боженко засмикав Сашу за рукав і зашепотів до нього:

— Дай мені, дай мені! Я зараз йому скажу!

Але в трубці в цей час вже загарчало.

— Добридень, професоре! — ввічливо мовив Горовиць у трубку. — Вас турбує студент Горовиць… Ні, вам доповіли вірно: більшовик, член Ради робітничих депутатів. Справа у нас, пролетаріату, до вас така…

В кімнаті було тихо, всі слухали напружено, Боженко ворушив губами, наче приказував і від себе щось.

Відповідь Грушевського Горовиць слухав недовго: відповідь була коротка. Після того, не сказавши в телефон нічого, тільки густо почервонівши, він мовчки поклав трубку на важіль.

Всі з цікавістю підступили ближче.

— Що він сказав? Що він сказав? — нетерпеливилося Боженкові.

Відповідь Грушевського була така:

— Ну що ви, голубе! Ви просите неможливого! Ми ж у конфлікті більшовиків з Тимчасовим урядом додержуємо нейтралітету! — Притому він пустив «хе–хе–хе». — Наша хата, так би мовити, скраю… — Після того він ще запитав: — А скажіть, будьте такі ласкаві, добродію Горовиць, чому це так, що на чолі громадського життя в столиці України стоять такі, як ви, з такими зовсім не українськими прізвищами?

На цьому Саша й повісив трубку.

— Що ж, — сказав Іванов, — ти ще раз принаймні почув, яка позиція Центральної Ради до революції і до реакції.

Боженко вилаявся нехорошими словами. Саша Горовиць спалахнув:

— Іншого, звичайно, не можна було й сподіватися, доки там пан Грушевський на чолі. Але, товариші, — скрикнув він пристрасно, — вони