Дівчата - Емма Клайн
— Ти ніколи не робила нічого! — щось перевернулося в мене всередині. — Все, що ти робила, — це піклувалася про батька. А він пішов. — Моє обличчя палахкотіло. — Вибач, що розчаровую тебе. Вибач, що я така жахлива. Я маю платити людям за те, щоб вони говорили мені, яка я чудова, як це робиш ти. Чому ж батько пішов, якщо ти така, чорт забирай, чудова?
Вона простягнула руку вперед і дала мені ляпаса, не сильно, але достатньо, щоб було чути звук. Я посміхнулася, неначе навіжена, виставляючи напоказ забагато зубів.
— Вимітайся, — її шия була вкрита плямами, зап’ястя — тонкими. — Вимітайся, — вона знову тихо шикнула, і я швидко вибігла.
…
Я їхала на велосипеді брудною дорогою. Серце важко вистукувало, тиснуло на очі. Мені подобалося відчуття болю після маминого ляпаса, аура доброти, яку вона так старанно плекала протягом останніх місяців, — чай, босі ноги — розвіялась умить. Гаразд. Нехай їй буде соромно. Всі її уроки, очищення і читання нічого не дали. Вона була така сама слабка, як завжди. Я почала крутити педалі швидше, у горлі сіпало. Я могла поїхати до «Флаїн Ей» і купити пачку шоколадних зірочок. Я могла подивитися, що йде в кінотеатрі, чи прогулятися вздовж річки. Моє волосся злегка розвіювало сухе, жарке повітря. Я відчувала наростаючу злість у собі, і було навіть мило, якою великою вона була, якою чистою і сильною.
Моє несамовите крутіння педалей різко уповільнилося: зісковзнув ланцюг з підшипника. Велосипед зменшив швидкість. Я попленталася з ним до зупинки брудною ґрунтовою дорогою. Я спітніла під пахвами і ззаду під коліньми. Палюче сонце пробиралось крізь вирізьблене мереживо віргінського дуба. Я намагалася не заплакати. Я сіла на землю, щоб закласти ланцюг, на очі набігали сльози, пальці стали слизькими від мастил. Це було надто важко, ланцюг знову спадав.
— Чорт, — сказала я, а тоді повторила голосніше. Мені хотілося штовхнути велосипед, зламати щось, але це було б надто жалюгідно, нікому непотрібен спектакль розпачу. Я спробувала ще раз зачепити ланцюг, але нічого не виходило, він досі вільно спадав. Я дозволила собі кинути велосипед на землю й опустилася поруч з ним. Переднє колесо трохи покрутилося, а тоді уповільнилось і зупинилося. Я не зводила очей з велосипеда, розчепіреного і безкорисного: на рамі напис «Зелений Кампус», колір на який мене вмовили в магазині, мовляв, сильний студент буде везти тебе додому після останніх уроків. Манірні фантазії, дурнуватий велосипед, низка розчарувань наростала, аж доки не переходила у плач безталанної людини. Конні була, мабуть, з Маєю Лупс. Пітер і Памела купували кімнатні рослини в квартиру в Орегоні і замочували сочевицю на вечерю. А що мала я? Сльози капали з мого підборіддя в бруд, що вкотре доводило мої страждання. Від цієї внутрішньої порожнечі мені хотілося вовком вити.
Я почула, перш ніж побачила: чорний автобус гуркотів уверх по дорозі, пил здіймався за колесами. Вікна були рябі й сірі, всередині були розмиті фігури людей. На капоті було намальовано примітивне серце, увінчане сентиментальними віями, неначе око.
Дівчина в чоловічій сорочці і в’язаній жилетці вийшла з автобуса, закинувши назад своє гладке руде волосся. Я чула інші голоси, метушню біля вікон. Кругловида дівчина дивилася на мене.
— Що сталося? — запитала вона.
— Велосипед, — відповіла я, — ланцюг заплутався. — Дівчина торкнулась ланцюга носком свого сандаля. Перш ніж я змогла запитати хто вона, по східцях автобуса спустилася Сюзен, і моє серцебиття пришвидшилося. Я встала на ноги, намагаючись витерти бруд на колінах. Сюзен усміхнулась, але, здавалось, розгублено. Я зрозуміла, що варто нагадати їй, хто я.
— У крамниці на Іст-Вашингтон, — сказала я. — Кілька днів тому?
— О, так.
Я чекала, що вона скаже щось про те, як добре, що ми зустрілися знову, але вона здавалася дещо знудженою. Я досі дивилася на неї, бажаючи нагадати їй про нашу розмову, що вона казала, що я уважна. Але вона навіть не зустрічалася зі мною поглядом.
— Ми побачили, що ти тут сидиш і подумали, от лихо, — мовила дівчина з рудим волоссям. Це була Донна, як я дізналася. У неї був дивакуватий погляд. Її брів не було видно, тож обличчя виражало надмірну порожнечу. Вона присіла, щоб оглянути мій велосипед. — Сюзен сказала, що знає тебе.
Ми втрьох разом намагалися закласти назад ланцюг. Я відчула запах їхнього поту, коли ми піднімали велосипед. Коли велосипед упав, то погнулися зубчасті колеса, і ланцюг ніяк не закладався.
— Чорт, — зітхнула Сюзен. — Тут усе переплутано.
— Тут треба плоскогубці чи ще щось, — мовила Донна. — Зараз його не зремонтуєш. Затягуй його в автобус, позависаєш з нами трохи.
— Просто довезімо її до міста, — сказала Сюзен.
Вона говорила жваво, так, неначе я була якимось непотребом, від якого треба позбутися. Нехай так, я все одно була рада. Я звикла думати про людей, які ніколи не думали про мене.
— Ми сьогодні влаштовуємо вечірку на честь сонцестояння, — сказала Донна.
Я не хотіла повертатися до матері, до нещасної опіки над самою собою. У мене було відчуття, що якщо я упущу Сюзен, то більше не побачу її знову.
—Іві хоче поїхати, — сказала Донна. — Можу сказати, що вона тільки за. Ти ж хочеш повеселитися, чи не так?
— Припини, — сказала Сюзен. — Вона дитина.
Мені стало ніяково.
— Мені шістнадцять, — збрехала я.
—Їй шістнадцять, — повторила Донна. — Тобі не здається, що Рассел хотів би, щоб ми були гостинні? Думаю, він би засмутився, якби я сказала, що ми не були гостинні.
У голосі Донни не було погроз, лише прохання.
Нарешті уста Сюзен розтягнулись у посмішці.
— Гаразд, — сказала вона. — Давай велосипед назад.
Я побачила, що з автобуса було все забрано і перероблено, усередині все було брудне і розставлене по-своєму — підлога вкрита східними килимами, сірими від бруду, звалені в купу подушки з комісійних магазинів. У повітрі стояв сильний запах китайської палички, об вікна цокали призми. Картон з видряпаними безглуздими фразами.
В
