Дівчата - Емма Клайн
— А ти?
Вона змахнула пальцями.
— Ох, — сказала вона. — Ти знаєш. Ми якось перебиваємося. Але багато людей в одному місці, — вона показала на сумку, — означає, що треба витерти багато задів. У нас обмаль грошей на цей момент, але все скоро зміниться, я впевнена.
Ми. Дівчина була часточкою якогось «ми», і я заздрила її легкості, її впевненості, куди вона має йти з цієї автостоянки. Ті двоє дівчат, що я бачила з нею в парку, хто б вони не були, але вони жили з нею. Люди, які помічали її відсутність і раділи, коли вона поверталася.
— Ти мовчиш, — Сюзен сказала через якусь мить.
— Вибач. — Я примушувала себе не розчісувати укуси комарів, хоч відчувала свербіж по всьому тілі. Я зав’язала з нею розмову, але нічого з того, що спадало мені на думку, не могла сказати. Я не могла розповісти їй про те, як часто думала про неї з того дня. Не могла розповісти їй, що в мене немає друзів, що мене переведено до школи-пансіонату, того цілорічного муніципалітету непотрібних дітей. Що для Пітера я була ніким.
— Це класно, — вона помахала рукою. — Люди такі, які вони є, розумієш? Коли я тебе побачила, то могла сказати, — продовжувала вона, — ти уважна особистість. Ти все тримаєш у пам’яті.
Я не звикла до такої безпосередньої уваги. Особливо від дівчини. Зазвичай це могли бути вибачення якогось хлопця за те, що він мене не помітив. Я дозволила собі уявити себе дівчиною, яку люди вважали б уважною. Сюзанна змінилася: можна було сказати, що це було вступом до відправної точки, але я не могла придумати, як розширити наші стосунки.
— Гаразд, — сказала вона. — Мені туди. — Вона кивнула в бік авто, припаркованого в затінку. Це був «Роллс-Ройс», укритий брудом. Коли вона побачила моє збентеження, то усміхнулася.
— Ми позичаємо його, — сказала вона так, неначе це все пояснювало.
Я дивилася, як вона йде, не намагаючись зупинити її. Я не хотіла бути нав’язливою: я мала радіти і тому, що, зрештою, було.
4
У моєї матері знову було побачення. Спершу був чоловік, який відрекомендувався як Вісмайя, продовжуючи масажувати голову моїй матері своїми пазуристими пальцями. Він сказав мені, що день мого народження, на межі між Водолієм і Рибами, означає дві фрази «Я вірю» і «Я знаю».
— То як? — запитав мене Вісмайя. — Ти віриш, що знаєш, чи знаєш, що віриш?
Наступним був чоловік, який запускав маленькі срібні літачки і який казав мені, що мої соски видно через мою сорочку. Він казав це відверто, неначе це була корисна інформація. Він зробив пастельні портрети корінних американців і хотів, щоб моя мати допомогла йому відкрити музей його робіт в Аризоні. Наступним був забудовник з Тібурону, який водив нас до китайського ресторану. Він постійно наполягав на моїй зустрічі з його донькою. Повторюючи знову і знову, як він переконаний, що ми б чудово ладили. Як я зрозуміла, його доньці було одинадцять. Конні посміялась би з того, як на його зубах залипав рис, але ми не розмовляли з нею відтоді, як я приходила до неї додому.
— Мені чотирнадцять, — сказала я. Чоловік глянув на мою матір, вона кивнула.
— Звичайно, — сказав він з різким запахом соєвого соусу з рота. — Я бачу, ти вже фактично доросла.
— Вибачте, — мати плямкнула на іншім кінці столу, а коли чоловік повернувся, щоб погодувати її огидним на вигляд стручком гороху зі своєї виделки, вона відкрила рота покірно, мов пташечка.
Жалість, яку я відчувала щодо своєї матері в таких ситуаціях, була нова і викликала зніяковілість, але також я усвідомлювала, що змушена тримати це в собі — похмурий і особистий обов’язок, як медичний діагноз.
За рік до розлучення мої батьки влаштували вечірку з коктейлями. Це була ідея мого батька — до того, як він пішов, моя мати не була компанійською, тож я розуміла її глибоке хвилювання під час вечірок чи подій, її напружена усмішка виражала сильний дискомфорт. Це була вечірка на честь інвестора, якого знайшов мій батько. Думаю, це було вперше, коли він брав гроші від когось, а не від мами, і від того його запал ставав ще більшим, тож він випив ще до того, як прийшли гості. Його волосся було просочене густим, властивим батькові, ароматом «Віталіс», а в подиху відчувався запах алкогольного напою.
Моя мати приготувала реберця по-китайськи з кетчупом, які мали залозистий блиск, неначе глазуровані. Оливки з банки, солоні горішки. Сирні палички. Кілька густих мандаринових десертів, рецепти яких вона взяла з «МакКолл». Вона запитала мене ще перед приходом гостей, чи добре виглядає, пригладжуючи свою спідницю з візерунчастої тканини. Пам’ятаю, як я була спантеличена цим питанням.
— Дуже гарно, — сказала я, відчуваючи дивний неспокій. Мені дозволили випити трохи хересу з рожевої гранованої склянки: мені подобалося безглуздо морщитись, і я підкралась ще за однією.
Гостями були здебільшого друзі мого батька, і я була вражена, наскільки широким було його інше життя, життя, яке я бачила лише зі свого кута зору. Тут були люди, які знали його, які говорили з ним про ланчі, відвідування «Ґолден Ґейт Філдс» і дискутували з ним з приводу Сенді Коуфакса. Моя мати нервово крутилася біля буфету: вона виклала палички, але ніхто ними не користувався, і я б навіть сказала, що це засмутило її. Вона спробувала встромити їх кремезному чоловіку і його дружині, але ті помахали головами, а чоловік сказав якийсь жарт, який я не розчула, але помітила розпач на обличчі матері. Вона теж була напідпитку. Це була одна з тих вечірок, на якій швидко всі п’яніють, загальний туман у голові затьмарював важливість розмов. Ще до того, як один з друзів мого батька запалив косяк, я побачила, що розпач на обличчі матері змінився на терплячу поблажливість. Деякі контури ставали розмитими. Жінки спостерігали за літаком, що пролітав мимо, роблячи дугу в напрямку аеропорту Сан-Франциско. Хтось впустив склянку в басейн. Я бачила, як вона повільно опускалася на дно. Можливо, то була попільничка.
Я пурхала під час вечірки, почуваючись
