Дівчата - Емма Клайн

— Зелена картопля, отруйна, — мовила вона. Цмокнувши язиком, рилася вона в мішку.

— Якщо її приготувати, то ні, — огризнулася Сюзен. — Тож готуй.

Сюзен спала в маленькій прибудованій кімнаті із земляною підлогою, і голими подвійними матрацами під кожною з чотирьох стін.

— Здебільшого дівчата ночують тут. І Ніко іноді, хоч я і не хочу. Я хочу, аби він ріс вільним. Але він любить мене.

Над матрацом було прикріплено квадрат кольорового шовку, на ліжку — наволочка з Міккі Маусом. Сюзен дала мені самокрутку, змочивши кінчик своєю слиною. Попіл падав на її голі стегна, та вона, здавалося, не помічала цього. Це була трава, але сильніша, ніж ми курили з Конні, вкрадена в Пітера з шухляди. Ця була масляниста й сира, насичений дим не розсіювався швидко. Я очікувала, що почну почуватися по-іншому. Конні не сподобалося б усе це. Вона б казала, що це місце брудне і дивне, що Ґай був моторошний — я пишалася, що знала це. Мої думки пом’якшали, трава дала про себе знати.

— Тобі справді шістнадцять? — запитала Сюзен.

Я хотіла знову збрехати, але її погляд був надто ясний.

— Мені чотирнадцять, — сказала я.

Здавалось, Сюзен не була здивована.

— Я відвезу тебе додому, якщо хочеш. Ти не повинна залишатися.

Я облизала губи — вона думала, що я не впораюся? Чи, можливо, вона думала, що я буду її обтяжувати.

— Я не повинна бути ніде, — сказала я.

Сюзен відкрила рота, аби сказати щось, а тоді завагалася.

— Справді, — мовила я, починаючи відчувати розпач. — Все добре.

В якийсь момент, коли Сюзен глянула на мене, я була впевнена, що вона відправить мене додому. Запроторить мене назад до будинку матері, як прогульницю. Але потім вона перевела погляд на щось інше і встала.

— Ти можеш позичити моє плаття, — сказала вона.

…

Одяг висів на вішаку, і ще більше було висипано із мішка для сміття — рваний джинс. Сорочки з візерунком Пейслі, довгі спідниці. Рубці місцями поторочені. Одяг не був гарний, але його кількість і незвичайність вразили мене. Я завжди заздрила дівчатам, які носили обноски своїх сестер, як, наприклад, уніформу улюбленої команди.

— Це все твоє?

— Я ділюся з дівчатами, — Сюзен, здавалося, змирилась з моєю присутністю: можливо, вона побачила, що мій відчай був більший, ніж будь-яке її бажання чи можливість вигнати мене. Чи, може, їй лестив мій захват, мої широко розплющені очі, які прагнули якомога більше дізнатися про неї. — Лише Гелен додає клопоту. Ми змушені забирати речі назад; вона ховає їх під подушку.

— Хіба тобі не хочеться мати щось своє?

— Навіщо? — вона зробила затяжку і затримала подих. Потім хрипко заговорила — Це не за моїми правилами. Мені, мені, мені. Я люблю інших дівчат, зрозумій. Мені подобається те, що ми ділимося. І вони люблять мене.

Вона дивилася на мене крізь дим. Я почувалася засоромлено через те, що сумнівалась у Сюзен, за думку, що ділитися — це дивно. За розміри моєї кімнати вдома, де підлога вкрита килимом. Я встромила руки в кишені шортів. Це не була порожня балаканина, як на денних семінарах моєї матері.

— Я зрозуміла, — сказала я. Так і було, я спробувала знайти в собі почуття товариськості.

Сукня, яку Сюзен обрала для мене, смерділа мишами, мій ніс сіпався, коли я натягала її через голову, але я була щаслива, одягаючи її — сукню, яка належала ще комусь, і це твердження звільняло мене від тиску самокритики.

— Гаразд, — мовила Сюзен, розглядаючи мене. Я надавала більше значення її думці, ніж будь-коли Конні. У схвальності Сюзен була певна заздрість, і це робило її вдвічі ціннішою. — Дозволь, я заплету твоє волосся, — сказала вона. — Ходи сюди. Воно сплутається, якщо ти танцюватимеш з розпущеним.

Я сіла на підлогу перед Сюзен, її ноги були по обидва боки від мене і я намагалася почуватися комфортно, незважаючи на близькість, несподівану, простодушну близькість. Мої батьки не пестили мене, тож було дивно, що хтось може торкнутися мене в будь-який момент, дар своїх рук вони передавали так само безтурботно, як шматочок жуйки. Це був дар, який неможливо було пояснити, дар дарувати щастя. Я відчувала її різке дихання на своїй шиї, коли вона згорнула моє волосся на один бік. Провела пальцями в мене по голові, розділяючи волосся на рівні частини. Навіть помітні почервонілі прищі на підборідді, здавалось, додавали їй привабливості.

Ми обоє сиділи мовчки, доки вона заплітала моє волосся. Я підняла з підлоги один з рудуватих камінчиків, викладених у ряд поруч із дзеркалом, схожих на яйця невідомих видів.

— Якийсь час ми жили в пустелі, — сказала Сюзен. — Там я їх і назбирала.

Вона розповіла мені про будинок у вікторіанському стилі, який вони орендували у Сан-Франциско. Що вони були змушені залишити його після того, як Донна випадково спричинила пожежу в спальні. Про час, який вони провели в Долині Смерті, де всі так сильно обгоріли на сонці, що цілодобово не могли спати. Про залишки спустошеного, без даху заводу з виробництва солі в Юкатан, де вони пробули шість місяців, про мутний відстійник, де Ніко навчився плавати. Мені було боляче навіть уявити, що я робила в той самий час: пила прохолодну з металевим присмаком воду з питного фонтанчика в школі, їхала на велосипеді до будинку Конні. Сиділа напівлежачи в кріслі стоматолога, ввічливо поклавши руки на коліна, тоді як доктор Лопес порпалася в мене в роті, її рукавички були слизькі від моєї ідіотської слини.

Ніч була тепла і святкування почалося рано. Нас було близько сорока, ми гуртувались і юрмилися на невеличкій ділянці, від столу віяло жарким повітрям, мерехтіло світло гасової лампи. Вечірка видавалася набагато більшою, ніж була насправді. Усе здавалося безглуздим і спотворювало мою пам’ять. Будинок невиразно вимальовувався позаду. Музика була надто гучна, милозвучне бринькання неймовірно захоплювало мене, люди танцювали і брались одне з одним за руки: підстрибуючи, ходили по колу, сходилися до середини і розходилися. Ланцюжок сп’янілих перервався, коли Рус, сміючись, гепнулася на землю. Кілька маленьких дітей вешталися навколо столу, немов цуценята, ситі і самотні через розваги дорослих, їхні губи полущилися від пощипувань.

— Де Рассел? — запитала я в Сюзен. Вона була п’яна як чіп, та і