Дівчата - Емма Клайн
Я не бачила Тамари з того самого дня, як вона привезла мене після школи, і пам’ятаю, що відчула розчарування, коли вона приїхала, — тепер я мала поводитися, як доросла, аби вона це бачила. З нею був чоловік, трохи старший. Вона відрекомендувала його, декого цілувала в щічку, декому потискала руку. Здавалось, її знали всі. Я заздрила їй, коли хлопець Тамари поклав руку їй на спину, на оголену шкіру між її спідницею і топом у той час, як вона розмовляла. Я хотіла, щоб вона побачила, що я п’ю: я підійшла до барної стійки одразу ж за нею і налила собі ще одну склянку хересу.
— Гарний прикид, — сказала я, відчуваючи, як пече у грудях. Вона стояла спиною до мене і не чула. Я повторила, і вона здригнулася.
—Іві, — сказала вона досить мило. — Ти налякала мене.
— Вибач. — Я почувалася по-дурному, по-тупому у своїй простій сукні. Її одяг був яскравий і, схоже, новий, діаманти мерехтіли фіолетовим, зеленим і червоним.
— Весела вечірка, — сказала вона, і провела очима по натовпу.
Перш ніж я придумала, що відповісти, ляпнути щось, аби показати, що я вважаю розставлені факели безглуздям, до нас приєдналася мама. Я швидко поставила склянку назад на стіл. Я ненавиділа те, як почувалася: увесь мій спокій до приїзду Тамари змінився болісним сприйняттям кожного предмета в моєму домі, кожної деталі моїх батьків, неначе я несла відповідальність за все це. Мені було соромно за широку спідницю моєї матері, яка здавалася старомодною порівняно з одягом Тамари, за напруження, з яким мати зустріла її. Її шия вкрилася плямами від нервів. Я нишком відійшла, доки вони відволіклись на люб’язну балаканину.
Відчуваючи нудоту і сухість від дискомфорту, мені хотілося сісти в якомусь місці і не говорити ні з ким, щоб не стежити за поглядами Тамари, не бачити, як мати їсть паличками, яскраво демонструючи, що це не так важко, навіть коли мандарин падав назад на тарілку. Мені захотілося, щоб там була Конні — тоді ми ще були друзями. Моє місце біля басейну було зайняте юрбою жінок-пліткарок; через усе подвір’я я чула, як мій батько вибухає від сміху, так само сміється вся компанія, що його оточує. Я ніяково смикнула своє плаття, мені не вистачало склянки в руці. Хлопець Тамари стояв поруч, їв реберця.
— Ти донька Карла, — промовив він. — Еге ж?
Пам’ятаю, як мене здивувало, що вони з Тамарою розділилися, що він просто стояв сам, підкріплювався. Було дивним бодай те, що він захотів заговорити до мене. Я кивнула.
— Гарний дім, — сказав він з повним ротом. Його губи були блискучими і вологими від реберець. Я бачила, що він гарний, але було в ньому щось смішне — задертий ніс, зайва шкіра на підборідді. — Така велика територія, — додав він.
— Це був будинок моїх дідуся і бабусі.
Його очі змінились.
— Я чув про неї, — сказав він. — Про твою бабусю. Я дивився фільми з її участю, коли був маленький. Я не зрозуміла, наскільки п’яний він був до того моменту. Його язик затримався на кутику рота. — Той епізод, де вона натрапляє на алігатора в фонтані. Класика.
Я звикла, що люди говорять про мою бабусю з любов’ю. Як вони любили виражати своє захоплення, розповідати мені, що вони виросли з нею на екранах телевізорів, яскраво усміхаючись у їхній вітальні, як ще один, кращий, член сім’ї.
— Зрозуміло, — сказав хлопець, оглядаючись навколо. — Тож це був її маєток. Звичайно, твій старий аж ніяк не зміг би собі такого дозволити.
Я розуміла, що він ображав мого батька.
— Просто дивно, — сказав він, витираючи губи рукою. — Чому твоя мати терпить.
Моє обличчя, мабуть, нічого не виражало: він помахав Тамарі, яка досі стояла біля бару. Мій батько приєднався до неї. Матері ніде не було видно. Браслети Тамари забрязкали, коли вона махнула своїм келихом. Вони з моїм батьком просто розмовляли. Нічого не відбувалося. Я не розуміла, чому хлопець так несамовито посміхався, чекаючи, що я щось скажу.
— Твій батько трахає все, що може, — сказав він.
— Можна взяти твою тарілку? — запитала я, надто приголомшена, щоб сіпатися. Це було одним з того, чого я навчилась від своєї матері: виявляти вихованість. Відрізати біль жестом увічливості. Як Джекі Кеннеді. Це позитивна риса того покоління, спроможність відвернути увагу від своєї зніяковілості, подавивши її формальністю. Але тепер це було немодно, і я побачила щось схоже на зневагу в його очах, коли він подавав мені тарілку. Хоча, можливо, мені здалося.
Вечірка закінчилася після того, як стемніло. Кілька факелів були досі запалені, подаючи сигнали своїм неясним полум’ям, яке миготіло серед нічної темряви. Жваві, негабаритні авто гуркотіли по шосе, батько вигукував прощання, тоді як мати складала в купу серветки і об’їдені кісточки маслин, обмиті чужою слиною, у свою відкриту долоню. Батько увімкнув магнітофон; я виглянула з вікна своєї спальні і побачила, що він намагається запросити маму танцювати.
— Я дивитимусь на місяць, — заспівав він, далеке-далеке обличчя місяця було сповнене тоді неймовірної туги.
Я розуміла, що мала б ненавидіти батька. Але я лише почувалася по-дурному. Мені було соромно — не за нього, а за матір. Вона погладжувала свою широку спідницю, запитуючи мене, як вона виглядає. За те, як у неї на зубах іноді залишалася їжа і як вона бентежилася, коли я їй про це казала. За те, що вона годинами стояла біля вікна, коли мій батько пізно приходив додому, намагаючись розшифрувати нове значення порожньої дороги.
Вона, очевидно, знала, що відбувається, — вона мала знати — але хотіла, щоб він все одно був з нею. Так само, як Конні, підстрибувала за пивом, знаючи, що це виглядає по-дурному.
Навіть хлопець Тамари їв з несамовитою, безмежною жадібністю, жував швидше, ніж міг проковтнути. Хоч він знав, що з голоду можуть насміхатися.
Оп’яніння минуло. Я відчувала сонливість і порожнечу, знову поринувши в роздуми. У мене було презирство до всього: кімнати із залишками дитинства, мереживо навколо стола. Пластмасовий магнітофон з бакелітовою ручкою, з блиском, неначе мокрий стілець-подушка, який
