Книги Якова - Ольга Токарчук

Вони минають чотирьох жінок, загорнутих у величезні картаті вовняні хустки, з-під яких видніються лише світлі плями фартухів і чепчиків на головах. П’яний чоловік у розхристаній селянській сукмані похитується, підпирає порожню ятку. На ринку вони звертають праворуч, на брукований шлях, що веде до монастиря. Помічають його одразу, тільки-но виїжджають із міської забудови. Його висока вежа — сувора, ніби постріл у небо. Вздовж шляху ростуть голі о такій порі липи, які поруч із височенною вежею схожі на сопрано, що підтягують потужному басові.

Зненацька долинає нерівний, уривчастий спів: це гурт прочан швидким кроком іде в бік містечка. Спершу цей спів здається безладним гамором, але поступово в ньому можна розібрати слова й вирізнити окремі високі жіночі голоси, серед яких десь унизу бринять два чи три чоловічі: «Найчесніша між жонами, покров свій розстели над нами…»

Запізнілі паломники минають їх, і шлях знову порожній. Що ближче вони під’їжджають до монастиря, то краще видно, що це фортеця, міцно вбудована в гору, присадкувата, чотирикутна. За монастирем уздовж обрію палає криваво-червона смужка неба.

Яків ще до виїзду просив конвоїрів зняти з нього ланцюги, і вони це зробили, коли Варшава залишилася позаду. Всередині тісної карети з ним сидить офіцер у чині капітана. На початку він досить пильно вдивлявся у Якова, але той не відповідав на погляд і все визирав щось у маленькому віконечку, яке невдовзі таки довелося затулити віконницею, бо протяг. Відтак офіцер спробував почати розмову, але Яків його проігнорував. Врешті-решт єдиним виявом взаємності виявився тютюн, яким офіцер пригостив в’язня, і небавом із двох люльок потягся дим.

Озброєний ескорт не знає, хто цей чоловік, тому про всяк випадок поводиться дуже обережно. Але не схоже, щоб він шукав нагоди утекти. Він блідий і, мабуть, хворий: темні тіні під очима, синець на щоці. Доволі слабкий, похитується на ногах, кашляє. Коли під час відпочинку дорогою він захотів справити потребу, його кухар мусив підтримувати його попід руки. Сидить, забившись у куток карети, і тремтить. Казімеж, той його кухар і лакей в одній особі, весь час поправляє на ньому шубу.

Коли вони в’їжджають на подвір’я монастиря, вже зовсім темно. За брамою — нікого; старий обідранець, який їм відчинив, кудись зник. Змучені коні стають як укопані, перетворюються на важкі вологі тіні. Нарешті чути скрипіння дверей і голоси, з’являються ченці зі смолоскипами, здивовані, розгублені, ніби їх піймали на якомусь негідному вчинку. Ведуть Якова і Казімежа до порожньої почекальні, де стоять дві дерев’яні лави, але сідає лише Яків. Чекають доволі довго, бо триває служба. Звідкись з-поза стіни долинають чоловічі голоси, що співають пісень; вони то потужні, то тихнуть, аж доки не замовкають зовсім, неначе співаки готують якусь змову. І знову спів. Це повторюється кілька разів. Капітан позіхає. Пахне тут вологим камінням, замшілою печерою і далеким ладаном. Таким і буде запах цього монастиря.

Настоятеля вражає стан Якова. Він тримає руки в рукавах світлої вовняної ряси, трохи заляпаної на манжетах чорнилом. Читає лист із Варшави надзвичайно довго, ніби зупиняючись між словами, аби поміркувати, що йому тепер із тим всім робити. Він чекав бунтівного єретика, якого чомусь не можна просто позбутися, тому приготував для нього темницю в монастирському підземеллі; його ніхто ніколи не використовував, принаймні відколи настоятель пам’ятає. Але в листі виразно написано «інтернувати», не «ув’язнити». Зрештою, цей чоловік із ланцюгами на руках нічим не нагадує злочинця і єретика. Добротне вбрання справляє враження, ніби перед нами якийсь іноземець, вірменин чи волоський господар, який поночі заблукав у це святе місце. Настоятель запитально дивиться на капітана охорони. Потім переводить погляд на переляканого Казімежа.

— Це його кухар, — каже капітан. Це речення — перше, яке звучить у цій кімнаті.

Настоятель зветься Ксаверієм Роттером. Лише чотири місяці тому він очолив монастирську спільноту і ще не знає, що й до чого. Ця синя щока… Його били? Мабуть, слушно; буває, що ніяк не обійдешся без певних тілесних санкцій, він не хоче піддавати це сумніву, але сам факт йому неприємний. Він гидує насильством. Намагається зазирнути в обличчя цьому чоловікові, але той схилив голову. Настоятель зітхає і розпоряджається поки що віднести скромні речі в’язня до офіцерської кімнати біля вежі; нею ніхто не користується. Зараз брат Гжегож принесе матрац і гарячу воду; можливо, якусь їжу, якщо на кухні щось лишилося.

Настоятель приходить до в’язня наступного дня, але порозумітися їм непросто. Кухар намагається перекладати, але й сам говорить польською кепсько. Настоятель не певен, що в’язень розуміє його прихильність. Осоловілий, він відповідає лише «так» і «ні». Тож настоятель воліє більше не напосідати і з полегшенням іде геть. Потім, уже повернувшись до келії, ще раз розкладає на столі лист:

Чоловік, якого ми віддали під материнську опіку Церкви та під патронат монастиря на Ясній Горі, не є небезпечним у такому сенсі, в якому небезпечним був би звичайний злочинець. Навпаки: він здасться Вам, отче, спокійним і добрим, але заразом — чужим, не схожим на людей, з якими Ви, отче, звикли спілкуватися… Він єврей, що народився на Поділлі, а ріс у чужинських турецьких краях і цілковито перейняв тамтешні мову та звичаї…

Далі йде короткий виклад життєпису в’язня, а наприкінці — це жахливе речення, яке викликає в настоятеля якийсь тривожний спазм у шлунку: «Вважав себе Месією». Висновки в листі звучать так:

Тому ми не радимо надто з ним зближуватися. Що ж до його інтернування, варто ставитися до нього як до резидента особливого рангу — адже його арешт пожиттєвий, і жодні обставини не можуть цього змінити.

Останнє речення сповнює настоятеля глибоким жахом.

Як виглядає в’язниця Якова

Темниця Якова — це кімнатка біля самої вежі (по суті, вже в мурі); у стіні — два маленькі віконечка. Ченці поставили тут нари (здається, вони сплять на таких самих); на них лежить тоненький сінник, набитий свіжим сіном. Ще тут стоять столик і лава. На підлозі — порцеляновий нічний горщик, вищерблений так, що ним можна покалічитися. Пополудні з’являється другий матрац, для Казімежа. Той, обурюючись і плачучи поперемінно, розпаковує свої речі та скромні запаси провіанту. Нема й мови про те, щоб він готував у монастирській кухні. Йому показують іншу кухню, для