Книги Якова - Ольга Токарчук
…розливається. Кожна ситуація здається мені нескінченною, коли я намагаюся її описати. Перо безпорадно випадає з моєї руки. У будь-яких обставинах щось лишається невимовним, неописаним. Коли пишу, кожна деталь веде до інших, а ті — ще далі, і мені ненастанно доводиться вибирати, яким шляхом іти розповідаючи; на чому спинити свій внутрішній зір, той потужний орган чуття, який прикликає образи з минулого.
Пишучи, я постійно опиняюся на роздоріжжі, як дурний Іван із казок, що їх так охоче розповідав нам Яків у Іваному. Весь час бачу ті розвилини, роздоріжжя, звідки один шлях, середній, найпряміший, — для дурнів, другий, праворуч, — для самозакоханих, а третій — для сміливців, навіть шаленців. Той шлях — повний пасток, ям, злих чарів і фатальних збігів обставин.
Буває, що я мимохіть вибираю той найпростіший середній шлях, наївно забуваю про складність того, що описую, і довіряю так званим фактам, подіям, неначе я сам собі це все розповідаю, неначе мої очі — єдині, які те все бачили. Кудись зникають вагання й невпевненість, а речі стають такими, якими здаються (навіть тоді, коли ми на них не дивимось, — пригадую, як палко ми дискутували про це ще в Смирні з Молівдою). І тоді я пишу: «Яків сказав». Немовби це чули не мої вуха, а вуха Бога: саме так сказав Яків, саме так усе й було. Описую якесь місце так, ніби воно й іншим здається саме таким, як мені. Ніби воно насправді є саме таким. Я довіряю своїй пам’яті й записую спогади, використовуючи цей крихкий інструмент як молот, щоб викувати дзвін. Прямуючи цим шляхом, вірю: те, що я описую, сталося насправді. У цьому немає сумнівів. Нічого іншого ніколи не могло трапитися.
Простий середній шлях — це фальш.
Коли мене охоплюють такі сумніви, я вибираю шлях праворуч. Тут усе навпаки: я — і корабель, і керманич; цілком зосереджуюся на собі, немовби не існує світу поза моїми чуттями. І всупереч наукам ребе Мордке, роздмухую власний вогонь, розпалюю жар свого «я», про яке годилося б забути, розвіяти з вітром. А я ж намагаюся видобути з нього яскравий пломінь. І що виходить? Саме лише «я, я, я»: жалюгідний стан в’язня, випадково замкнутого в дзеркальній кімнаті, як оті, що їх часом за гроші показують цигани. І тоді пишу більше про себе, ніж про Якова; його слова та вчинки застрягають у ситі мого марнославства.
Отже, шлях праворуч — то жалюгідний вибір.
Тоді, охоплений розпачем і надією, я кидаюся ліворуч, повторюючи помилку дурного Івана, і здаюся на волю випадку та принагідних помічників. Той, хто зрікається допомоги, не слухає голосів іззовні, не може пережити божевілля лівого шляху і стає легкою жертвою хаосу. Визнаючи себе соломинкою, що її шарпають могутні сили, або човном серед розбурханого моря (як отой, що ним ми з Яковом пливли до Смирни), зрікаючись уявлень про власну потугу й довірливо здаючись на волю когось або чогось, я й справді стаю схожим на дурного Івана. Але хто ж, як не він, підкорює серця всіх принцес, здобуває королівства й обкручує круг пальця наймудріших?
Отак і я дозволяю, щоб мене вела моя ж Рука, моя ж Голова, Голоси, Духи Померлих, Бог, Велика Діва, Літери, Сефіри. Я тримаюся речень, наче сліпий мотузки, і хоч не знаю, що чекає мене наприкінці, терпляче суну далі, не питаючи ні про ціну, яку мені доведеться заплатити, ні тим паче про винагороду, яку отримаю. Моєю найбільшою подругою є чудесна мить, коли приходить довгождана легкість письма, і здається, що все можна в б р а т и у с л о в а. Який це блаженний стан! Я почуваюся в безпеці, світ стає мені колискою, в яку вклала мене вона — Шехіна, — і тепер нахиляється наді мною, як мати над немовлям.
Іти шляхом ліворуч заслужив лише той, хто розуміє слова ребе Мордке: світ сам домагається, щоб ми його розповіли. Лише тоді він починає існувати насправді. Лише тоді він воістину розквітає. Але розповідати світ — означає його змінювати.
Тому й дав нам Бог літери абетки: щоб могли ми розповідати те, що Він створив. Ребе Мордке, кажучи це, завжди хихотів. «Бог — сліпець. Ти не знав? — питав він. — Бог створив нас, щоб ми були його проводирями, його п’ятьма чуттями». І сміявся довго, аж доки не закашлювався від диму.
Дня 17 лютого 1760 року мене викликали на допит, і я вже гадав, що зникну слідом за Яковом. Цілу ніч я не спав, а вранці не міг одягтися пристойно, неначе тіло саме тяглося до тієї старої єврейської одежі. Пам’ятаю, я вийшов вбраний по-єврейському, в мої старі речі, і відразу завернув назад, щоб переодягтися в ті ніякі лахи з чорної вовни, що їх ми тут зазвичай носили, — ні вашим, ні нашим. Та одіж була така коротка, що миттю мерзнули литки.
Дурний підтоптаний єврей, а вирядився, як молодий панич, — говорили очі Вайґеле. На її обличчі вималювався сумнів (а може, й погорда), щоки зачервоніли, зблизька на шкірі видно було дрібну сіточку жилок. Вуста, колись повні й радісні, тепер застигли в незадоволеній гримасі. Вайґеле знає: все погане трапилося через мене.
Матушевський вирішив мене провести. Доки ми йшли, я думав, що ніколи ще не бачив такого міста, як Варшава: широкі безлюдні вулиці, брили замерзлого болота, які доводиться обходити, людські постаті, що нагадують якісь лантухи, з головами, врослими в хутряні коміри. Між ними виблискують лаком карети з ініціалами власників, виведеними на дверцятах, із гербами, перами, медальйонами. Чиста марнота в цьому заледенілому світі. Я тремтів від холоду, з очей лилися сльози — хтозна, чи від тривоги, чи від морозу.
Був ранній ранок, і візки з дровами, запряжені важкими повільними кіньми, стояли біля брам обійсть, а закутані селяни носили у двори в’язки тих дров і складали в купи. Якийсь добре одягнений вірменин відчиняв склад із заскленою вітриною; я помітив у тій вітрині своє відбиття, і мені стало аж боляче — так жалюгідно я виглядав. Хто я і що зі мною сталося? Куди я йду і що збираюся казати? Про що вони мене питатимуть і якою мовою я їм відповідатиму?
Зненацька я відчув, що ті декорації, які мені колись на мить здалися цілим світом, постаріли і струхлявіли так, що сьогодні
