Книги Якова - Ольга Токарчук

Вже кілька днів у Якова гарячка, і він не встає з нар. Саме тому Казімеж домагається свіжого гусячого м’яса, а з кухні позичає каструлю, бо свого посуду вони не взяли. Готує м’ясо на відкритому вогні й потім цілий день потроху поїть Якова бульйоном. Настоятель забезпечує їх хлібом і крихким старим сиром. Зацікавлений, аби в’язень видужав, додає ще й пляшку міцної оковитої: каже пити її з гарячою водою, тоді вона розігріває. Ту горілку врешті-решт випиває Казімеж, виправдовуючись перед собою, що мусить бути в добрій формі, аби піклуватися про Якова; той її навіть не понюхав, п’є лише бульйон, від якого справді почувається краще. Одного разу Казімеж прокинувся на світанку, коли ченці, човгаючи ногами, йшли на молитву. В блідому світлі, що ллється до кімнатки крізь маленьке віконце, Казімеж бачить, що Яків не спить. Його очі розплющені, і дивиться він так, ніби не помічає кухаря. У Казімежа пробігають мурашки по шкірі.

Цілими днями сторожа стежить за рухами Казімежа. Дивна вона, та сторожа — якась стара й скалічена; один із них безногий, ходить із дерев’яною куксою, зате носить мундир і мушкет через плече. Поводиться як справжній солдат, випинає груди, хоч петельки для ґудзиків поторочилися, а шви на рукавах попоролися. На шиї висить мішечок з тютюном.

— Що то за військо? — питає Казімеж, гидливо кривлячи вуста. Він їх не боїться. Він уже помітив, що з ними про все можна домовитися за тютюн, тож він відриває від серця свій. Таким чином йому вдається роздобути і каструлю, і дрова для вогнища.

Один із тих охоронців, майже беззубий, в застебнутому під шию потертому мундирі, сідає якось поруч із Казімежем і починає розмову:

— А хто він такий, цей твій пан, хлопче?

Казімеж не знає, що сказати, але позаяк цей старий солдат нещодавно приніс йому решітку для запікання, відчуває зобов’язання щось відповісти.

— Це великий пан.

— Бачимо, що великий. А чого він тут сидить?

Кухар лише знизує плечима. Він і сам цього не знає. Відчуває, що на нього всі дивляться.

Той беззубий і ласий до грошей солдат зветься Рохом. Він годинами не відходить від Казімежа, доки той готує просто неба. Вологі дрова страшенно димлять.

— Що ти там шквариш, хлопче? Мені аж недобре від тих запахів, — каже Рох, набиваючи люльку.

Казімеж пояснює, що його пан любить турецьку їжу, з турецькими спеціями. Все гостре — Казімеж показує долоню, в якій лежать маленькі сушені перчики.

— А де ж ти по-турецькому готувати навчився? — байдуже питає старий вояка, а під вечір уже цілий гарнізон знає, що Казімеж вчився свого ремесла у Валахії та Туреччині. Вечорами солдати, які не мусять стояти на варті, спускаються до міста потішити себе найдешевшим розведеним пивом і попліткувати. Дехто має тут родину, але таких можна порахувати на пальцях однієї руки. Решта — самотні старі чоловіки, гартовані в боях; тепер вони тут, у приймах у ченців-паулінів, мусять працювати за мізерну платню. Іноді, коли в монастирі з’являються якісь заможні, шляхетні прочани, вони не соромляться простягати руку по милостиню, другою рукою тримаючи зброю.

На Великдень численні петиції та прохання Якова таки були почуті: йому дозволили виходити на мури. Раз на тиждень. Відтепер на його недільну погулянку чекають усі солдати. О, з’явився! Єврейський пророк… Туди-сюди сновигає його висока, дещо згорблена постать. Ходить муром туди-сюди, якось рвучко завертає і мчить у протилежний бік, щоб там упертися в якусь невидиму стіну і знову змінити напрямок. Як маятник. За ним можна звіряти годинники. Рох саме це й робить: перевіряє точність годинника, що його отримав у подарунок від вихреста. Це найцінніша річ, яку він коли-небудь у житті мав, шкода, що вона з’явилася так пізно. От якби двадцять років тому… Він уявляє, як стоїть у парадному мундирі, як входить до корчми, повної бойових товаришів. Можна нарешті заспокоїтися: за цей годинник йому справлять порядний похорон із дерев’яною труною та прощальним залпом.

Він спостерігає за в’язнем спокійно, без співчуття; він звик до перипетій людських доль, і це Рохові — тільки на користь. Послідовники цього пророка-вихреста доставляють своєму панові добру їжу і проносять у монастир гроші, хоч це суворо заборонено. Зрештою, тут заборонено багато речей, а проте нічого не бракує: є волоське та угорське вино, горілка, тютюн. Заборони не діють. Точніше, діють, але лише на початку. Потім людська натура починає своїм довгим пальцем колупати в них дірки: спершу маленькі, потім дедалі більші, нарешті дірки стають більшими, ніж усе решта. Таке відбувається з кожною забороною.

Скажімо, настоятель уже багато разів забороняв солдатам жебрати біля входу до костелу. І вони справді припиняли, але через кілька днів до паломників знову простягалася несмілива рука. Слідом за першою з’являлися інші, аж урешті до рук додавався акомпанемент голосів: «Допоможіть, чим можете».

Флаґелянти

Флаґелянти[137]

Через кілька днів стає тепло, і біля монастирської брами відразу збирається натовп жебраків з усієї околиці. Деякі стрибають на одній нозі, неприємно вимахуючи куксою, схожою на сороміцький велетенський прутень. Інші демонструють прочанам свої порожні очниці — їх осліпили козаки. При цьому гугнявлять довгі меланхолійні пісні, слова яких так заялозилися від постійного шмульгання в беззубих ротах, що стали геть нерозбірливими. У них давно не стрижене, розкуйовджене волосся, подерті лахи; ноги обмотані сірим дірявим ганчір’ям. Простягають кістляві руки по дрібняки; довелося б мати повні кишені монет, щоб кожному щось вділити.

Яків сидить біля віконечка, гріючи обличчя в сонячному промінні. Світляна пляма саме такого розміру, що вкриває його лице, наче яскрава хустинка. На валу навпроти віконечка сідає Рох і теж тішиться раннім весняним сонцем. Тієї радості в нього трохи більше, ніж у в’язня. Він скинув незручні чоботи і розмотав онучі; тепер його білі ноги з чорними нігтями цілять просто в ясне небо. Рох вийняв тютюн і старанно, неквапом набиває люльку.

— Гей, ти, єврейський пророче! Ти ще там живий? — кидає він у бік віконечка.

Яків, здивований, розплющує очі. Привітно всміхається.

— Кажуть, ти якийсь єретик. Такий ніби й не Лютер, але єврейський Лютер. Краще від тебе триматися подалі.

Яків не розуміє. Дивиться, як вояк запалює люльку, і йому аж свербить. Якову теж кортить запалити, а тютюн закінчився. Рох, мабуть, відчуває його погляд, бо простягає в бік віконечка люльку, але, звісно, подати її не може: між ним і Яковом — кілька метрів.

— Всім хочеться курити, — бурчить собі під