Книги Якова - Ольга Токарчук
Мені це все здається якимось божевіллям. Бо якщо вже він такий єретик, яким його малюють, то чому його триматимуть у найголовнішому храмі? Поруч із їхнім найсвятішим терафімом? Цього я не розумію і розуміти не хочу. Батьку, що нам робити?
Відповідь прийшла через два тижні — так швидко, як це взагалі можливо. Отже, листи доходять, лише не від Якова. Вона читала, відвернувшись до стіни, вся у сльозах. У листі було написане таке:
Хано, запитай у свого серця, що ти можеш і чого не можеш зробити. Лише не ризикуй собою і дітьми. Пам’ятай мою науку: поводься, як мудра тварина, яка бачить те, чого інші не бачать, і чує те, чого інші не чують. Ти ще з дитинства була розважливішою за інших.
Далі батько запевняє її, що будь-якої миті прийме її з розкритими обіймами.
Але Хані не йде з голови перше речення цього листа: «Хано, запитай у свого серця».
Вона відчуває ці слова як нестерпне сум’яття десь під грудьми, з лівого боку.
Хані двадцять два роки. У неї двоє дітей, вона схудла, змарніла. Самі шкіра та кості. Намагається через перекладача дискутувати з Коссаковською, але схоже на те, що вже по всьому. Рішення ухвалено. Неначе вільна, а почувається як в арешті. Вона дивиться через вікно на сіро-білий краєвид, на голий сад, обдертий і безколірний, і розуміє: навіть якби вона вийшла звідси, цей сад і поля, ці непроїзні путівці, ці броди через ріки, навіть самі небо й земля стануть її в’язницею. Добре, що поруч із нею Віттель Матушевська й Песеле Павловська. До однієї з них Коссаковська ставиться як до секретарки, до іншої — як до покоївки, і гаркає на них так само, як на свою прислугу.
Від самого ранку 19 лютого Хана чекає в урочистому строї. Здається, ніби її от-от мають кинути в пащу дракона. Сьогодні вівторок, звичайний сірий холодний день. Прислуга крутиться по кімнатах, дівчата розпалюють у кахляних печах, хихочуть, перегукуються. Повискують металеві дверцята. Стоїть вогкий холод, пахне попелом. Авача рюмсає, можливо, в неї гарячка; вона відчуває тривогу матері, стежить за нею, відвівши погляд від дерев’яної ляльки, яку одягає і роздягає. Та, яку вона отримала в подарунок на Різдво, сидить на ліжку; дівчинка її майже не торкається.
Хана дивиться у вікно, під’їжджає кремова карета каштелянової з гербом Потоцьких на дверцятах. Ця карета так подобається Авачі, вона всюди хотіла б нею їздити. Хана відвертається від вікна, розтирає плечі, щоб зігрітися, бо в красивої сукні, яку вона отримала від Коссаковської з нагоди хрещення, рукави з тонкого тюлю. Шукає у скрині теплу бордову турецьку шаль і загортається в неї. Шаль пахне домом у Джурджу: сухим, порепаним від сонця деревом, родзинками. Очі Хани миттю наповнюються слізьми, вона рвучко відвертається від доньки: хай мала не бачить, що мати плаче. Невдовзі по неї прийдуть дівчата з плащем, і доведеться спускатися вниз. Тож Хана намагається швидко проказати молитву: «Dio mio Baruchja, Господи наш, Панно Осяйна…» Вона й сама не знає, що і як казати. Чого її навчав батько? Вона пригадує незрозумілі слова, одне за одним, її серце починає битися швидко. Хана знає, що треба негайно щось робити.
Коли відчиняються двері, Хана лежить на підлозі непритомна, з її носа тече кров. Дівчата з криком підбігають до неї і намагаються привести до тями.
Молитва була почута. Хрещення доведеться відкласти.
V
КНИГА МЕТАЛУ ТА СІРКИ
24
Як працює месіанська машина
Той стан, у якому опинилася Єнта, корисний ще й тим, що тепер вона знає, як працює месіанська машина. Єнта бачить світ згори. Він темний, поцяткований крихітними іскрами: кожна — це світло у вікні дому. Пригасле сяйво заходу підкреслює світ червоною лінією. В’ється темний шлях, вздовж нього полискує сталлю річка. Дорогою суне карета — маленька, майже невидима точка; лише глухе погуркування відлунює в густій тиші, коли екіпаж переїжджає дерев’яний місток і минає млин. Так, месіанська машина — наче той млин, що стоїть над рікою. Вона, темна, обертає великі лотоки — завжди, в усяку погоду, повільно й систематично. Поруч із тими лотоками людина мізерніє, втрачає будь-яке значення, її рухи стають випадковими й хаотичними. Людина мечеться, машина працює. Рух потоків обертає важкі кам’яні жорна, що мелють зерно. Все, що туди потрапляє, перетворюється на пил.
Отак і вихід з неволі вимагає великої жертви. А Месія мусить спуститися найнижче, до тих байдужих механізмів світу, туди, де поневіряються іскри, розсіяні в мороці. Туди, де найгустіша темрява і найбільше приниження. Месія збиратиме іскри світла, тож куди б він не пішов, за ним лишиться ще непроглядніша тьма. Бог скинув його з висот у безодню світу, де страшні змії глузуватимуть з нього, сичатимуть: «І де ж тепер твій Бог? Куди він подівся? Чому не допоможе тобі, бідоласі?» Месія мусить бути невразливим до цих отруйних шпильок, мусить ступати по кусючому гадді, чинити страшні речі, забути, хто він насправді, перетворитися на дурня й простака, пройти крізь усі фальшиві релігії, прийняти хрещення й одягти тюрбан. Він мусить порушити всі заборони, зневажити всі закони.
Батько Єнти, який на власні очі бачив Першого, тобто Шабтая, приніс його на вустах додому і переказав улюбленій доньці. Месія — це щось більше, ніж людина, особа; це те, що тече в жилах, живе у подиху, це безцінна людська віра в порятунок. Тож треба його вирощувати, як тендітну рослину, леліяти, поливати слізьми, вдень виносити на сонце, вночі ховати в тепло.
Про те, як однієї лютневої ночі 1760 року Яків прибуває до Ченстохови
Вони в’їжджають Варшавським шляхом. Колеса вистукують по слизькому камінні. Шістьом озброєним вершникам доводиться виїхати наперед і триматися тісним гуртом, щоб не зісковзнути в грузьке болото. Починає смеркати, залишки барв потопають у мороці, біле стає сіруватим і каламутним, сіре розчиняється в чорному, чорне провалюється в безодню, яка розчахується перед людськими очима. Вона всюди, під кожною, найменшою річчю.
Містечко розташувалося на лівому березі Варти, під монастирем. Складається з кількох десятків будиночків, низеньких, благеньких, вогких, вишикуваних довкола прямокутної ринкової площі й уздовж кількох вулиць. Ринок — майже порожній, його нерівна бруківка вкрита памороззю,
