Книги Якова - Ольга Токарчук
Ввечері, після вечері, примас каже йому розповісти про липован і богомилів. Молівді дітись нікуди: розповідає, хоч і неохоче та загальними словами.
— Скількох речей ми ще не знаємо!.. — вигукує примас і додає, задоволений, наче дитина, власним красномовством: — А те, у що ми віримо, найкраще видно саме з єресей.
Ієронім Флоріян Радзивілл кілька місяців готувався до цього дня. Сотні селян з його маєтків у Литві ловили різну звірину — лисів, вепрів, вовків, ведмедів, лосів і сарн, — саджали її у великі кліті й везли саньми до Варшави. Над Віслою він наказав серед широкого поля насадити ялинок, і таким чином виник штучний ліс із прямими доріжками. Посеред цього лісу стояв чепурний будиночок для знаменитих гостей та друзів короля Авґуста — триповерховий, зовні оббитий зеленим сукном, а всередині встелений шкурами чорних лисів. Далі, за огорожею, поставили трибуни для глядачів.
Король із синами та почетом, серед якого вилискував пурпуром також примас Лубєнський, ввійшли до цього будиночка, а шляхта й придворні розсілися на трибунах, щоб усе добре бачити. Брюль із дружиною трохи запізнюються; якраз уже починають заганяти дичину. В морозяному повітрі всім весело: кров гріють мед та гаряче вино з прянощами, що їх щедро розливає прислуга. Молівда крадькома поглядає на короля — бачить його вперше. Авґуст — кремезний, тілистий, впевнений у собі, зарум’янілий від морозу. Його м’яке старанно поголене королівське підборіддя здається ніжним, як у великого немовляти. Поруч із ним його сини виглядають якимись недоростками. Він п’є, вихиляючи одним духом цілий келих, і при цьому відкидає голову назад, а випивши, згідно з польським звичаєм, струшує останні краплі на землю. Молівда не може відвести очей від його тремкого білого вола.
Лунає ріг, і з кліток починають випускати тварин. Наполохана, перемерзла, ледь жива звірина, аж закам’яніла від довгого безруху, стоїть біля кліток, не знаючи, від кого тікати. Тоді на неї спускають псів, і починається страшенний шарварок: вовки кидаються на лосів, ведмеді на кабанів, собаки на ведмедів, і все — на очах у короля, який починає стріляти поперед себе.
Молівда проштовхується вперед, до столів, на яких розставлено закуски, і просить горілки. Йому наливають келишок, а потім ще і ще. Коли полювання завершується, йому вже добряче макітриться в голові й кортить потеревенити. Король, кажуть, дуже тішиться цією розвагою, а пан Радзивілл заслужив собі на тривалий час його прихильність. А позаяк Радзивілл — нечастий гість у Варшаві, його жест здається ще ширшим. Товстий шляхтич зі східним акцентом та пером на хутряній шапці розповідає Молівді, що пан Радзивілл — то чоловік з багатою фантазією: за допомогою спеціальної машини він вистрелює в повітря тварин, наче гарматні ядра, і стріляє по них, доки вони летять. Так було в Слуцьку пам’ятної суворої зими 1755 року, коли отак стріляли в лисів, що летіли небом. А для вепрів зробили спеціальний загін, наприкінці якого був рів із водою; на них нацьковували псів, а коли ті перелякано тікали, потрапляли просто у воду. Безпорадно борсаючись у ній, вони ставали легкою здобиччю для мисливців. Це вельми тішило гостей, та й самого оповідача, безумовно, також.
А тут пополудні на всіх чекала інша розвага. Мисливці, вже підхмелені, зібралися довкола спеціальної арени. На неї випустили молодих кабанів, до спин яких були прив’язані коти, наче вершники. На них накинулася зграя собак. Дуже це видовище підняло настрій присутнім. А попереду в усіх ще був завершальний бал.
Повертається Молівда на самоті. Його Ексцеленція примас Речі Посполитої ще залишився погостювати в магната. Секретаря ж чекають термінові церковні справи. Він їде до Варшави, звідки має забрати листи до Ловича. Дорога забирає якісь три години. Він навіть не помічає, якою є столиця цього похмурого зимового дня. Взагалі не бачить міста; можливо, хіба що краєм ока зауважує широкі болотисті вулиці. Треба зважати на кінський гній під ногами, що парує в холодному повітрі; воно таке чуже Молівді, що, здається, ще мить — і він не зможе ним дихати. Це повітря пахне якимось крижаним степом, вітром. Молівда щулиться — чи то від холоду, чи від алкоголю. Важко хакає. Пополудні вирушає до Ловича. Їде верхи без спочинку.
Небо за Варшавою сіре, низьке, з пласким широченним обрієм. Здається, ніби земля от-от прогнеться під тягарем неба. На розчовганій дорозі лежить мокрий сніг, який вже перетворюється на замерзле груддя. От-от западуть сутінки, тому перед корчмою дедалі більше коней. Запах кінської сечі, гною й поту змішується з димом, що валить з кривого комина шинку, із запахом тепла, що виривається з відчинених дверей. Біля порога стоять дві жінки в червоних спідницях і коротких кожушках, накинутих на білі святкові сорочки. Вони уважно придивляються до кожного, хто входить, мабуть, когось шукають. Одна з них, молодша і пухкенька, відмахується від набридливих залицянь захмелілого чоловіка в бурій сукмані.
Сама корчма — це хата з колод, побілених зовні вапном, низька, з кількома маленькими віконцями, покрита очеретом. На лаві біля паркана сидять баби, які з нудьги приходять сюди подивитися на широкий світ. Загорнуті в картаті вовняні хустки, з червоними від морозу носами, вони сидять мовчки й уважно, прохолодно роздивляються кожного нового прибульця. Вряди-годи півсловом коментують якісь дрібні події. Раптом дві жінки в кожушках помічають когось, і зчиняється колотнеча, буча. Може, це чийсь п’яний чоловік, може, наречений-втікач; чоловік намагається вирватися з жіночих рук, але врешті, змирившись, іде з ними дорогою в бік села. Заледенілий сніг кришиться під копитами коней, які теж з надією дивляться на задимлені двері корчми, але звідти вириваються лише звуки інструментів. Наймеланхолійніший звук на світі, — гадає собі Молівда. Далека музика, приглушена дерев’яними стінами, людським гамором, поскрипуванням льоду, зведена до ритмічного глухого гупання бубна. За мить долинуть звуки вечірніх дзвонів із містечка, і все довкола заллє нестерпна туга.
Рештки. Про три способи розповідати історію та про те, що оповідь — це вчинок
Нахман, тобто Пьотр Якубовський, вже багато днів сидить у своїй крихітній кімнатці й пише. У помешканні, яке вони з Вайґеле винайняли на варшавському Сольці, панує вічний холод. До того ж сюди звідусіль далеко. Вайґеле так і не оклигала після смерті дитини, мовчить
