Книги Якова - Ольга Токарчук

— А якщо когось підкупити?

Казімеж довго думає, наче насолоджуючись, що він — єдиний, хто володіє таким цінним знанням.

— З ченців ніхто не візьме. Солдати — так, але влади у них мало.

— Хотілося б мені бодай крізь віконечко порозмовляти. Це можливо? Є в нього таке маленьке вікно в монастирське подвір’я?

Казімеж мовчить і подумки перераховує вікна монастиря.

— Здається, з одного боку можна. Головне — зайти до монастиря.

— Зайду як прочанин.

— Правильно. А далі йди, брате, до вояків і пошукай Роха. Купи йому тютюну й горілки. Якщо утрешся в довіру, вони допоможуть.

Шломо Воловський дивиться на полотняну торбу Казімежа.

— Що у тебе там?

— Листи від пана, брате.

— Покажи.

Хлопець слухняно виймає чотири листи. Старанно складені аркуші з печаткою, яку Яків замовив собі у Варшаві. Імена адресатів виведені гарним кучерявим почерком.

— Хто йому пише польською?

— Брат Гжегож, молодий такий. Вчить його і писати, і говорити.

Один лист адресований Хані, тобто Юзефі, Франковій Схоластиці; другий — Єрухімові, себто Єнджеєві Дембовському; третій, найдовший, — Катажині Коссаковській; четвертий — Антонію Коссаковському-Молівді.

— Мені листа немає, — каже Шломо, чи то стверджуючи, чи то запитуючи.

Відтак Воловський дізнається ще кілька тривожних речей. Протягом усього лютого Яків не вставав з лежанки, а коли настали морози і неможливо було обігріти приміщення, в нього почалася жахлива гарячка. Приходив навіть лікувати його один з отців і пускав йому кров. Казімеж кілька разів повторює: він боявся, що Володар помре і він буде єдиним, хто стоятиме біля його смертного ложа. Потім цілий березень Яків одужував, Казімеж годував його самим лише курячим бульйоном. По курей йому дозволили ходити до міста, до крамниці Шмуля, він витратив на них усі гроші, призначені на харчування Якова, і мусив вкласти власні. Отці-пауліни не надто переймаються в’язнем. Лише один з них, отець Мартин, який розписує костел, із ним розмовляє, хоч Яків небагато з того розуміє. Володар проводить у каплиці чимало часу. Лежить хрестом перед святим образом, доки там немає паломників, тобто вночі. Тому вдень спить. На думку Казімежа, в такій вогкості й темряві Яків довго не протягне. А ще він став дуже дратівливим. І якщо вірити Казімежу, не раз говорить сам із собою.

— А з ким йому говорити? Невже з тобою? — бурчить Шломо під ніс.

Воловський намагається домовитися про побачення з Яковом. Винайняв у місті кімнату в християнина, який дивиться на нього підозріливо, але гроші гамують його надмірну цікавість. Щодня ходить до монастиря і чекає на аудієнцію в настоятеля. Коли врешті через п’ять днів настоятель знаходить час, дозволяє лише передати Якову посилку, та й то ретельно перевіряє її вміст. Якщо листи, то лише польською або латиною, і також із дозволу настоятеля. Такі правила. Візити не передбачені. Аудієнція також триває недовго.

А проте Рох, отримавши хабар, веде Воловського вночі довкола мурів до монастиря. Всі сплять. Рох велить йому стати біля віконечка у вежі. У ньому помітно слабенький пломінь свічки. Сам Рох входить досередини, і невдовзі у віконечку з’являється голова Якова. Воловський ледь розпізнає його риси.

— Шломо? — питає Володар.

— Так, це я.

— Які ж новини ти приніс? Посилку мені передали.

Воловський має стільки новин, що не знає, з чого почати.

— Ми всі до Варшави переїхали. Дружина твоя ще у баби, під Варшавою, в Кобилці. Вже охрещена.

— Як діти?

— Добре, здорові. Лише сумні, як і ми всі.

— То ось навіщо ви мене сюди посадили…

Шломо не розуміє.

— А чого ж мені дружина не писала?

— Всього не напишеш… Ці листи, знаєш, дорогою читають. І тут, і у Варшаві. Ніхто тобі не напише того, що зараз Єрухім Дембовський вважає себе ватажком. Він і брат його Ян. Вони хочуть керувати і накази віддавати.

— А Криса? Той би зміг.

— Відколи ти у в’язниці, Криса зовсім нас зрікся. Переходить на інший бік вулиці, коли нас бачить. Ми його втратили.

— Я пишу в листах, що вам робити…

— Але цього замало, ти маєш когось поставити замість себе.

— Але ж я живий. І можу з вами говорити…

— Так не вийде. Мусить бути хтось…

— А в кого гроші? — питає Яків.

— Почасти — в Османа Чернівецького на депозиті, частина — у мого брата Яна.

— Хай до нього Матушевський приєднається, щоб вони разом керували.

— Постав мене. Ти мене добре знаєш. У мене є сила й добра голова.

Яків мовчить. Потім питає:

— Хто мене зрадив?

— Дурні ми, що так легко дозволили, аби нас підловили… Але ми добра тобі бажали. Я ані слова проти тебе не сказав.

— Ви — боягузи, зайці. Плюнути на вас замало.

— Плюй, — тихо каже Шломо. — Нахман Якубовський найбільше набазікав. Він тебе зрадив, а ти його вважав найближчим другом. Але ти знав, що він слабак. Язик добре підвішений, але коли настає скрута… Ось хто зрадив. Ось хто заєць.

— Заєць — благородна тварина. Знає, що робить. А Нахманові скажи, щоб більше мені на очі не показувався.

Шломо Воловський збирається з духом.

— Напиши мені листа, що я буду замість тебе, доки ти тут. Я їх втримаю твердою рукою. Поки що ми збираємося в Єрухіма. Він гендель робить, наших бере на роботу. Багато наших оселилося в Кобилці, у володіннях єпископа Залуського. Але всім нам порожньо й самотньо. Щодня за тобою плачемо, Якове.

— Плачте. Короля просіть через Молівду.

— Він у Ловичі, в примаса сидить.

— То й примаса просіть!

— Молівда більше не з нами. Розлютився. Ні слуху, ні духу від нього.

Яків мовчить.

— А ти де?

— Я у Варшаві, справи там маю. Всім хочеться до Варшави, там дітей можна навчати. До твоєї Авачі аж двох учителів приставила Коссаковська. Французької вчиться… Ми хочемо її до себе взяти. Я і Маріанна.

Десь на сусідньому подвір’ї запалюють світло, внизу з’являється Рох, хапає Воловського за поли чорного сурдута і штовхає його до брами.

— Все вже, досить.

— Я ще лишуся тут до завтрашнього вечора, — обертається Шломо до віконечка. — Напиши мені листа, Рох передасть. Пиши по-нашому. Обери мене своїм заступником. Ти ж мені довіряєш.

— Я більше нікому не довіряю, — каже Яків і зникає у віконці.

Ото й вся користь, яку Шломо має від зустрічі з Яковом.

Наступного дня Шломо Воловський приступає до образу Матері Божої. Ще шоста ранку, сходить сонце, віщуючи погідний день, небо ніжно-рожеве, сріблистий туман висить над полями, монастир наповнюють запахи вогкості та аїру. Він стоїть серед сонного натовпу. Коли лунають сурми, натовп падає ниць, обличчям