Книги Якова - Ольга Токарчук

— Яка ще діва? — неуважно питає Казімеж, розкладаючи м’ясо на решітці.

— Це — річ очевидна. Очевидна, бо видобута з-під усіх тих теревенів і нісенітниць. З неї зметено пилюку слів. Ти бачив ікону? Там сяє чорне обличчя Діви Ясногірської — Шехіни.

— Як це чорне обличчя може сяяти? — розсудливо зауважує Казімеж.

М’ясо вже допікається, треба стежити, щоб полум’я не розгорілося занадто.

— Якщо ти цього не розумієш, то нічого не зрозумієш, — каже Яків роздратовано. — Давид і Шабтай були жінками, але то велика таїна. Лише через жінку можливе спасіння. Я це збагнув, і ось чому я тут. Від початку віків мені одному довірено стерегти Діву.

Казімеж не дуже розуміє, про що йдеться. Перевертає шматки м’яса, легенько скроплює їх жиром. Але Якову байдуже до ароматів. Він веде далі:

— Тут люди намагаються малювати її образ, щоб не забувати про неї, поки вона карається в безодні. Вони сумують за її ликом. Але ж цей її лик — несправжній, бо кожен бачить її інакше, наші чуття недосконалі. І все ж вона являтиметься нам дедалі виразніше.

Яків робить паузу, ніби вагаючись, казати те, що він збирався повідомити, чи ні.

— Діва має безліч іпостасей. Іноді являється в образі аєлет, сарни.

— Як це? У тілі тварини? — спантеличено питає Казімеж, якого досі більше цікавило м’ясо, ніж розмова.

— Мені довірили її стерегти отут, у вигнанні.

— Готово, пане, — повідомляє Казімеж і кладе на тарілку невеличкі, найкращі шматки м’яса. Яків бере їх неуважно. Казімеж поглядає на м’ясо скоса.

— Мені свинина не дуже подобається. Якась вона інакша, наче розлізла.

Тієї миті хтось стукає у двері. Чоловіки стривожено переглядаються.

— Хто там? — питає Казімеж.

— Це я, Рох.

— То заходь, — каже Яків із повним ротом.

Голова вояки з’являється у шпарині дверей.

— Сьогодні ж Велика п’ятниця. Ви що, подуріли? М’ясо печете? Чути запах у цілому монастирі. Тьху.

Казімеж кидає на тарілку з м’ясом ряднину.

— Дай йому щось, хай собі йде, — тихо каже Яків і знов береться щось шкрябати на стіні.

Але Казімеж перелякано виправдовується:

— Звідки ж нам знати, що їсти у Велику п’ятницю? Ми у новій вірі Великої п’ятниці ще не мали. Просвітіть нас.

— Маєш рацію. Це не ваша вина. М’ясо можна їсти аж у неділю. Назавтра щоб роздобув яйця — треба буде посвятити. Зрештою, може, ченці вас запросять на сніданок. Нас запрошують щороку.

Перш ніж лягти спати і згасити свічку, Казімеж освітлює нею стіну. На стіні — рядок гебрайських літер: רבנו פרת משה. Це означає: «комашка-сонечко, парат моше рабе-ну». Казімеж дивиться здивовано на напис, потім знизує плечима і гасить свічку.

Лист польською

Хана отримує лист від чоловіка й не може його прочитати. Він написаний польською. Його читає Нахман Якубовський. Читає і починає плакати. Всі дивляться на нього здивовано — Хана і присутні тут Матушевський з Віттеллю. Вигляд Якубовського, який плаче над листом, викликає в них щось на зразок відрази. Якубовський постарів, ув’язнення Якова цілком його зламало. А ще більше — те, що всі вважають його зрадником, хоч кожен доклався до цього потроху. Крім того, Якубовський останнім часом почав лисіти, і крізь поріділе волосся на тім’ї проглядає веснянкувата рожева шкіра. Він аж трясеться, ридаючи.

Перейматися за мене не треба. Я в добрих руках отців-паулінів, у мене все є. Єдине, про що просив би їмость, — це теплі онучі (саме на слові «онучі» Якубовський починає плакати), а ще — трохи теплої білизни, найкраще вовняної, і вовняний жупан. Або навіть і два на зміну, і якесь хутро, щоб постелити на ліжко. Казімежу не завадили б прибори для їди, каструля, щоб готувати, й інше подібне начиння на розсуд їмості. Ще дуже просив би якусь книжку, писану по-польськи, щоб із неї вчитися мови. А також папір, чорнило і пера…

На листі стоїть печатка монастиря.

Лист читають багато разів, потім переписують. Якубовський везе лист до Воловських. Врешті-решт про лист знає все товариство у Варшаві. Мандрує він також до Кам’янця, до пані Коссаковськоі, а також — потай від Нахмана Якубовського — до Молівди, який читає його крадькома й палить. До всіх доходить радісна звістка, що Яків, їхній Володар, живий. Що те найстрашніше, чого вони боялися протягом місяців тривоги та сумнівів, не сталося. Повіяв свіжий вітер. А оскільки звістка прийшла в час Великодня, вони святкують її, наче воскресіння. Так, Володар воскрес, виринув із пітьми, наче світло, яке лише ненадовго потонуло в темних водах, але вже випірнуло на поверхню.

Відвідини в монастирі

Шломо Шор, тепер — Францішек Лукаш Воловський, квапливо вирушає до Ченстохови, щоб устигнути туди раніше за інших. Уже початок травня. Кілька днів — і поля зазеленіли. Те зелене рядно де-не-де подірявлене жовтими плямами осоту. Він їде верхи, лише вдень і головними шляхами. Одягнений скромно — ані по-християнськи, ані по-єврейськи. Поголився, але волосся залишив довшим і зав’язує його тепер вузликом. На ньому — чорний сурдут із голландського сукна, штани нижче колін і високі чоботи. Простоволосим ходити не звик навіть у теплу погоду: зараз він у баранячій шапці.

Перед самою Ченстоховою він зустрічає на дорозі знайому фігуру: молодий чоловік, ще хлопець, іде пішки край дороги, несучи на плечі вузлик. Палицею збиває жовте квіття осоту. Одяг на ньому доволі недбалий. Шломо Воловський з подивом упізнає в хлопцеві Казімежа, Яковового кухарчука.

— А ти що тут робиш, Казімеже? Куди це ти зібрався? Чому це ти не поруч зі своїм паном? Хіба не час обідати?

Хлопець завмирає на мить. Упізнавши Францішека, кидається до нього й сердечно з ним вітається.

— Я туди не повернуся, — каже він. — Це тюрма.

— А ти й не знав, що вас чекає в’язниця?

— Але чому я? За що? Не розумію, чого я з власної волі маю там сидіти? У пана є свої примхи, кілька разів побив мене, недавно тягав за волосся. То нічого не їсть, то вимагає якихось делікатесів. І… — обриває Казімеж, але Шломо Воловський розуміє, про що йдеться. Справа делікатна, треба поводитися обережно.

Шломо злазить з коня, вони обидва сідають на траві під деревом, яке вже випустило крихітні листочки. Шломо виймає сир, хліб і пляшку вина. Казімеж позирає на все це ласим оком. Він хоче пити і їсти. Пережовуючи, вони дивляться на місто Ченстохову. Тепле весняне повітря доносить до них звук монастирських дзвонів. Шломо Воловський нетерпляче допитується:

— І як воно там? До нього можна дістатися?