Книги Якова - Ольга Токарчук

Яків утомлений, вже минув полудень, а він лише води випив; у кімнаті задушливо. Каже, що не знає, не має уявлення. Тре рукою чоло.

— Чи правда те, що ви забороняли віддавати дітей на виховання хрещеним — побожним католикам? І що всім наказували триматися разом? Це правда? — читає запитання з аркуша ксьондз Шембек. Вочевидь, у них записані точні свідчення.

І ще:

— Чи правда, що ваші учні у своїх примірниках Нового Завіту ім’я Ісус виправляють на Яків?

Яків коротко заперечує. Стоїть, схиливши голову. Він геть утратив натхнення.

Після допиту Молівда прощається з надміру стриманим ксьондзом Слівіцьким і мовчазним Шембеком; проходить повз Якова, навіть не глянувши на нього.

Він знає, що на наступні слухання його не запросять. Йому не довіряють.

Виходить у морозяне варшавське повітря; хижий крижаний вітер завіває йому під кунтуш, тож він закутується щільніше й рушає в бік Довгої. Але небавом розуміє, що йому страшно йти до Воловських, тож повертає назад і повільним кроком рушає до рогаток біля костелу Трьох Хрестів. І саме там його накриває темна липка хвиля докорів сумління. Йому не залишається нічого іншого, як зайти до маленької єврейської корчми і пити, хизуючись перед шинкаркою знанням гебрайської.

Вранці йому приносять лист із канцелярії примаса: він має з’явитися опівдні. Виливає на голову відро холодної води, полоще рот водою з оцтом. Повертається обличчям до вікна і намагається молитися, але він такий збентежений, що ніяк не може знайти в собі того місця, з якого зазвичай вистрілював угору, як кинутий в небо камінець. Тепер замість неба над його головою — лише стеля. Він знає, що трапиться, і міркує лише, чи дозволять йому піти. Зиркає на свій скромний багаж.

У палаці примаса Молівду приймає якийсь звичайний ксьондз. Навіть не представившись, мовчки веде його до маленької кімнатки, де стоять лише стіл і два стільці, а на стіні висить величезний хрест із худим розп’ятим Христом. Ксьондз сідає перед ним, кладе одну долоню поверх другої і лагідно каже, не звертаючись ні до кого конкретного, що Церкві добре відомо про минуле шановного Антонія Коссаковського, званого Молівдою, зокрема, про час, який він провів у колонії єретиків-розкольників у Валахії. Діяльність липован також добре їм знана, і в ревних католиків вона викликає огиду. У Речі Посполитій немає місця для таких збоченців, а всілякі відступники мають знайти собі інше місце для життя. Відомо також про молодечі гріхи шановного Коссаковського; у Церкви довга пам’ять, вона нічого не забуває. І говорить, говорить, наче хизується своїми знаннями, і знання ті насправді чималі. Далі ксьондз відчиняє шухляду і виймає звідти кілька аркушів паперу та каламар. Виходить на мить, щоб принести перо, і перевіряє кінчиком пальця, чи воно добре загострене. Між іншим згадує про Лович. Молівда такий пригнічений, що перестає його слухати. В його голові ще гудуть слова ксьондза: магія, метемпсихоз, інцест, неприродні практики… І відчуває, ніби його причавив велетенський тягар.

Потім ксьондз велить Молівді писати. Каже, що часу в нього стільки, скільки він захоче. Молівда має написати все, що він знає про Якова Франка і чого інші можуть не знати. І він пише.

2З

Про полювання в Ієроніма Флоріяна Радзивілла

Аж до другого лютого, до Матері Божої Громничної, в країні панує святковий настрій. Провітрюються на морозі бальні костюми, бгані сукні-паньє[136], шовкові жупани, елегантні сутани. Навіть у селянських сінях висить врочиста одіж, обшита стрічками, гарно вишита. У коморах стоять горщики з медом і смальцем, тихо киснуть огірки у великих похмурих бочках і оживають лише в якійсь нетерплячій руці, вислизаючи просто на долівку. На прутах висять кільця ковбас, вудяться шинки і шмати сала, від яких щодня тишком-нишком якийсь зухвалець відрізає скибочки. Ще місяць тому вони були живими тваринами, довірливими; пітніли й посапували в теплих стайнях і хлівах, не знаючи, що не доживуть до Різдва. У мішках з горіхами бешкетують миші, на них чатують ліниві й товсті о цій порі року коти, але прямі сутички трапляються рідко: миші прудкіші. Запах сушених яблук і слив наповнює хати. З дверей, відчинених у морозяну ніч, виривається музика, наче пара з людських вуст.

Примас Лубєнський, людина за своєю натурою пихата й інфантильна, їде на полювання до Радзивілла і бере з собою одного зі своїх секретарів — Антонія Коссаковського, званого Молівдою. Вони їдуть в одній кареті з радником Млодзяновським, бо примас ніколи не сидить склавши руки. Молівда його не поважає і не любить. Забагато речей йому довелося побачити в палаці у Ловичі. Намагається щось нотувати, але карета надто підстрибує на замерзлих грудках.

Вони довго мовчать, бо примас розглядає веселу й галасливу санну процесію, яка саме їх минає. Нарешті Молівда наважується й каже:

— Ваша Ексцеленціє, маю до Вас прохання мене звільнити…

Тепер єпископська карета переїжджає через дерев’яний місток, що схоже на невеличкий землетрус.

— Так, знаю, чого ти хочеш, — відповідає примас Лубєнський і замовкає. Після паузи, яка здається Молівді вічністю, додає: — Боїшся. Я не бачу нічого поганого в тому, що ти був їхнім перекладачем. Може, це навіть добре: ти багато знаєш. А про тебе, пане Коссаковський, дивні речі кажуть. Подейкують, що ти — тертий калач. І що значною фігурою був у єретиків. Це правда?

— Ваша Ексцеленціє, то все — молодечі дурощі. Гаряча голова в мене була, але з часом я набрався розуму. А те про єретиків — плітки. Багато історій про мене правдиві, але ота про єретиків — ні.

— То розкажи якусь, доки ідемо. Не так нудно буде, — каже примас і відкидає голову на м’яку спинку.

Якусь мить Молівді здається, що настав час розповісти історію свого життя і позбутися того тягаря. Почати цього морозного дня якесь нове життя. І зненацька усвідомлює, що проштовхнула його на цю посаду Коссаковська, яка Лубєнського не любить і вважає людиною негідною й шкідливою для польської справи. Мабуть, їй хотілося мати свою людину у ворожому таборі. За це вона обіцяла вгамувати своїм авторитетом плітки, що кружляли довкола Молівди.

Ні, Молівда ніколи не розповість цим двом людям про шляхи, які його сюди привели. Тож теревенить про шторм, який спіткав його у відкритому морі, про те, як він мусив прив’язати себе до щогли, аби його не забрали хвилі… Як море викинуло його на берег, і його знайшла красива принцеса, донька короля острова. Як його тримали в печері