Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Леся заперечно хитнула головою, проте й не опиралася, коли він пригорнув її. Почувалася в його обіймах так затишно, тепло і надійно, ніби повернулася додому з далекої мандрівки.
Несміливо притулилася щокою до його грудей і завмерла, прислухаючись до його подиху та мимоволі ловлячи пришвидшені удари серця, тоді раптом підняла руки і теж обійняла його за плечі, обережно ковзнула руками вниз, знов обійняла і ще міцніше притиснулася до нього всім тілом.
Не втримавшись, Богдан так сильно стиснув її в обіймах, що їй аж боляче стало, проте Леся відчула не так біль, як шалений захват від того, що він саме так міцно, боляче, до знемоги гаряче її обіймає.
Підняла обличчя вгору, подивилася на його губи і відчула, що їй до божевілля сильно хочеться цілуватися саме з цим і з жодним іншим, окрім нього, чоловіком. Ще щось подумати не встигла, бо Богдан нахилився, торкнувся неквапним поцілунком спочатку її скроні, тоді кутика вуст, ніби випробовуючи її терпіння, тоді раптом розтулив її губи своїми губами та язиком, і Леся загубилася у відчутті гострої насолоди від глибокого поцілунку.
Промокли до нитки під тією літньою зливою, проте не відчували холоду, не кремпувалися тим, як виглядають. Напевно, відчуття польоту в якийсь момент затулило все зовнішнє, звичне та буденне. Якимись залишками розсудливих думок Леся все ще намагалася усвідомити, що ж відбувається з ними та чи не занадто вони поспішають, проте думки тонули в ейфорії вражень і відчуттів. Хотілося впитися щастям та почуттями, ні про що не думати, не зволікати. Ну і нехай надто швидко. Це таки краще, ніж пропустити і втратити через те, що довго вичікував та вагався. Шанс, як щастя, має властивість не засиджуватися довго на одному місці, а в якийсь момент втратити терпіння і випурхнути в руки іншому. Зрештою, застояне озеро рано чи пізно обов’язково перетворюється в болото, а з болота чистої води вже й не нап’єшся.
Вирішили піти грітися та сохнути у найближчу до Високого Замку, цілком непримітну, звичайну кав’ярню. Сиділи один навпроти одного. Кожен зі своїм минулим, обставинами, проблемами, з прожитим досвідом розчарувань, втрат і перемог. Якби хтось запитав їх, що відчувають зараз, то навряд чи сформулювали б чітку відповідь. Їм просто було добре і затишно сидіти поряд. Якось непомітно для себе Леся навіть змогла розповісти Богданові про своє життя. Сталося це так легко і так природно, що вона й не відчула жодного дискомфорту. Він, щоправда, був лаконічнішим у розповіді, проте Лесю це не дуже здивувало. Чоловіки взагалі скритніші, а понад усе бояться, щоб їх жаліли.
Леся усміхнулася. Її завжди дивував у чоловіках оцей страх перед жалістю. Чомусь їм важко зрозуміти, що до чоловіка, який подобається, жінка не відчуває тієї жалості, якої вони так бояться. Є лише розуміння, емпатія, вміння співпереживати і бажання допомогти. Жалість з’являється тоді, коли відчуваєш до мужчини байдужість чи навіть відразу. Напевно, на підсвідомому рівні чоловіки насправді бояться не жалості, а саме цієї жіночої байдужості чи відрази.
А потім вони з Богданом мандрували вуличками центру, знов зайшли в якусь кнайпу на Ринку та пообідали, а заодно й повечеряли там. Про картинну галерею згадали лише тоді, як вона давно зачинилася.
– Нічого, ще колись потрапимо й туди, – сказав Богдан. – Не востаннє бачимося. Все попереду.
Вони зупинилися біля брами її будинку.
– До завтра. – Богдан нахилився і торкнувся поцілунком її щоки. – Домовилися?
Леся підвела на нього очі.
– Ні, не домовилися. Краще до сьогодні. Може, зайдеш до мене? На каву.
Вона взяла його за руку і, не очікуючи на відповідь, повела до себе додому – безліч рипучих дерев’яних сходинок напрямком у небо, бо її помешкання – на піддашші.
Почала заварювати каву, але так і не встигла, щоб та піднялася у джезві тричі. Озирнулася на Богдана, зловила його погляд і потонула у відчутті ніжності та обожнювання, яке у ньому прочиталося. А потім він знову міцно пригорнув її до себе, і вона задихнулася від того, що раптом понад усе на світі захотілося зупинити цю мить. А ще враз охопило шалене бажання бути поряд із цим чоловіком, дихати з ним одним повітрям, відчувати його руки на своєму тілі, чути биття серця, коли пригортаєшся до нього і коли він міцно пригортає до себе.
Вона знайшла губами його губи і почала їх цілувати. Нехай би він просто був поряд, не дозволив їй піти геть, не зникав з її життя хоча б на ці декілька літніх місяців. Чомусь лише зараз по-справжньому гостро відчула, як сильно втомилася від самотності і від того, що ніяк не віднаходиться мужчина, здатний зачепити її серце та душу, втомилася все вирішувати сама, втомилася бути сильною. Так хотілося, щоб поряд був мужчина, для якого вона так багато означала б, що він був ладен впустити її у своє життя, а вона сама не боялася впустити у своє життя його. І не треба їй іншого мужчину, не шукаєш кращого, бо любиш саме цього. З усіма його недосконалостями, примхами і прикрими рисами вдачі.
Леся ледь відсторонилася, але Богдан знову заволодів її губами, і її реальність викривилася, бо стало дуже гаряче, млосно, до темної пелени перед очима безтямно і до одуріння в думках тривожно.
Перевівши подих, Леся притиснулася до Богдана. І зовсім не важливо, що буде потім. Зараз лише ніч, лише темрява, гарячі чоловічі губи на її губах, терпкий запах кави, яку вона почала заварювати, але так і облишила, світло місяця уповні крізь розчинене вікно, доріжка срібного світла по підлозі, й руки Богдана, такі сильні, такі непристойно сміливі й такі жадібні до її тіла. Вона просто жінка, звичайна слабка жінка, а він просто чоловік: сильний, шалений, дуже пристрасний, саме такий, який їй зараз дуже потрібен. І зовсім не важливо, що у майбутньому все дуже туманно та невизначено. Важливим є лише те, що теперішня мить обіцяє справжні почуття та бажання.
Вранці Леся прокинулася від того, що Богдан ніжно торкався її губ поцілунком. Усміхнулася йому та знову заплющила очі. Вже давно забула, що воно таке – розкіш недільного ранку в обіймах чоловіка.
Кохалися неквапно, зі смаком. Білі простирадла, переплетення доль та бажань, пристрасть, яка дає зрілу насолоду, її груди під його долонями, шаленство уяви, блаженство, що наростає, та рухи в такт, тоді натиск, як фінальна нота в симфонії, і
