Жменя праху - Івлін Во
Підіймаючись нагору, Бренда сказала:
— Прошу тебе, не лишай мене саму. Я, напевне, нікого тут не знаю.— І Бівер знову відчув себе старшим і дужчим.
Вони пройшли просто до оркестру й почали танцювати; розмовляли вони мало, тільки час від часу віталися із знайомими парами. За півгодини Бренда сказала;
— Тепер я дам тобі перепочити. Тільки гляди, щоб я не загубилась.
Вона потанцювала з Джоком Грант-Мензісом та двома-трьома давніми приятелями; Вівера вона більше не бачила, аж поки не натрапила на нього в барі, де він сидів зовсім самотній. Він забрів сюди вже давненько; час від часу він перемовлявся кількома фразами із парами, що заходили до бару, але потім знов лишався на самоті. Він нудився і з досадою казав собі, що все це через Бренду: якби він прийшов сюди з більшою компанією, усе було б інакше.
Бренда помітила, що він у поганому гуморі, й сказала:
— Час перекусити.
Було ще рано; майже всі столики були порожні, і тільки де-не-де розмістилися закохані парочки. У простінку стояв великий круглий стіл, за яким ще ніхто не сидів, і вони примостилися там.
— Давай посидимо тут довгенько, гаразд? — Вона хотіла, щоб він знову відчув свою перевагу над нею, і тому почала розпитувати його про парочки за іншими столами.
— Потроху людей за їхнім столом більшало. До них підсідали давні Брендині приятелі, з якими вона зналася ще дівчиною і перші два роки по заміжжі, поки не помер батько Тоні: чоловіки десь років за тридцять, заміжні жінки її віку,— одні не знали Вівера, інші не любили його. Стіл цей був найвеселіший у залі. Бренда подумала: «Мабуть, бідний хлопець страшенно знудився з нами!» їй навіть не спало на думку, що з погляду Вівера її давні друзі — найжаданіші тут люди і що він у захваті від того, що його бачать у їхньому товаристві.
— Нудно до смерті? — шепнула вона йому.
— Та що ти, страшенно весело.
— А мені нудно. Ходімо танцювати.
Але оркестр відпочивав, і в танцювальному залі не було нікого, крім закоханих парочок, які втекли сюди далі від галасливого збориська і сиділи попід стінами, захопившись розмовою.
— От тобі й маєш! — вигукнула Бренда.— Вертатися до столу незручно... Мабуть, доведеться їхати додому.
— Та ще ж немає і другої.
— Для мене це пізно. А тобі зовсім не конче треба йти. Залишайся й розважайся собі.
— Звичайно, я поїду з тобою,— сказав Бівер.
Ніч була холодна, ясна. Бренда тремтіла, і.в таксі він обняв її. Вони майже не розмовляли.
— Вже приїхали?
Якусь мить вони сиділи нерухомо. Потім Бренда звільнилася з його обіймів, і він допоміг їй вийти з таксі.
— На жаль, я не можу запросити тебе випити. Розумієш, це чужий дім, і я просто не знатиму, де що шукати.
— Ні, ні, що ти.
— Ну, на добраніч, любий, дуже тобі вдячна, що опікувався мною. Боюся, що я добряче зіпсувала тобі сьогоднішній вечір.
— Ні, ні, що ти!
— Подзвони мені вранці... Гаразд? — Вона піднесла руку до уст і повернулася до дверей.
Бівер якусь мить повагався, чи варто йому вертатися до Поллі, але врешті вирішив, що не варто. Він був недалеко від дому, та й у Поллі веселощі, певно, вже йшли на спад; тож він звелів відвезти його на Сессекс-гарденз і зразу ліг спати.
Тільки-но він роздягся, як унизу задзеленчав телефонний дзвінок. Дзвонив його телефон. Він спустився холодними сходами на поверх нижче. Дзвонила Бренда.
— Любий, я вже хотіла була покласти трубку. Подумала, що ти вернувся до Поллі. Хіба твій телефон не коло ліжка?
— Ні, на першому поверсі.
— О господи! То, мабуть, не варто було дзвонити?
— Та чого там! А що сталося?
— Просто хотіла сказати тобі на добраніч.
— А-а... На добраніч.
— Ти подзвониш мені вранці?
— Подзвоню.
— Раненько, поки ще не матимеш ніяких планів на день?
— Гаразд.
— Ну то на добраніч, спи спокійно.
Бівер піднявся холодними сходами до спальні й ліг у ліжко.
— ...втекти отак з прийому...
— Ти не уявляєш собі, як усе було невинно. Він навіть не зайшов.
— А цього вже ніхто не дізнається.
— Він страшенно розлютився, коли я подзвонила.
— Що він про все це думає?
— Ще нічого не добрав... страшенно здивований і трохи розгублений.
— А ти як, кінчати не збираєшся?
— Ще не знаю.— Задзвонив телефон.— Оце, мабуть, він.
Та це був не він. Бренда прийшла до Марджорі, і вони снідали в ліжку. Цього ранку Марджорі особливо завзято вдавала з себе старшу сестру.
— Але справді, Брендо, він такий нікчема.
— Я сама все знаю. І розуму в нього не густо, і він сноб, і, здається, холодний, як риба, але я вподобала його, і край... та й не такий він уже поганий... Він дуже любить свою огидну матір... і потім, йому завжди сутужно з грішми. Мабуть, йому ніколи не щастило в житті. Вчора він розповів мені свою історію. Він був заручений, але не зміг одружитися, бо не мав грошей, і відтоді йому не траплялося нічого пристойного... Його ще багато чого треба вчити. Цим він мені почасти й подобається.
— О господи! Я бачу, ти серйозно.
— Оце вже напевно він.
Та знайомий голос так гучно заторохтів у трубці, що Бренда чула все до слова:
— Доброго ранку, серденько, що нового?
— А, Поллі! Який чудовий прийом!
— Правда, непогано вийшло? Слухай, що там у твоєї сестри з Бівером?
— А що таке?
— Вони давно вже крутять любов?
— Не вигадуй казна-чого.
— Ет, та що вже там. Їхні шури-мури всім учора впали в око. Тільки ось що цікаво: як це йому вдалося? Мабуть, у ньому щось таки є, просто ми не помічали...
— Поллі взяла тебе на зуби. В цю мить вона повідомляє новину всьому Лондону.
— На жаль, нема чого й повідомляти. Хлопчисько мені
