Жменя праху - Івлін Во
Однак то був усього тільки Аллен; він дзвонив із резиденції консервативної партії — вибачитись, що не зміг напередодні приїхати до Поллі.
— Я чув, Бренда закрутила роман,— сказав він.
— Господи! — вигукнула Бренда.— Можна подумати, що юнака так легко підчепити на гачок.
— Я тебе майже не бачила вчора у Поллі,— сказала місіс Бівер.— Куди ти дівся?
— Ми рано пішли. Бренда Ласт утомилась.
— Вона була чарівна. Я дуже рада, що у вас зав’язалася дружба. Коли ти з нею побачишся?
— Я пообіцяв подзвонити.
— То чого ж ти чекаєш?
— Ох, мамусю, а навіщо? Я не можу дозволити собі залицятись до такої жінки, як Бренда Ласт. Якщо я подзвоню, вона запитає, що я роблю; доведеться повести її кудись, і так щодня. У мене не вистачить на це грошей.
— Знаю, синку. Нелегко тобі живеться... і ти так умієш берегти гроші. Я повинна бути вдячна, що мій син не приходить до мене з боргами. Та все-таки не можна відмовляти собі геть у всьому. А то ти в двадцять п’ять років станеш старим парубком. Я ще того вечора, коли Бренда була в нас, помітила, що ти їй до вподоби.
— Авжеж, я їй дуже подобаюсь.
— Сподіваюся, вона вирішить нарешті з квартирою. На них тепер величезний попит. Доведеться підшукати ще один будинок, щоб поділити на окремі квартири. Ти навіть уявити собі не можеш, хто їх наймає: безліч людей, що мають у Лондоні власні будинки... Ну, мені пора на роботу. До речі, я їду на два дні. Дивись, щоб Чемберз доглядала тебе як слід. Сільвія Ньюпорт відшукала якихось австралійців, що хочуть купити будинок на селі, отож треба показати їм два-три підхожих, Де ти сьогодні обідаєш?
— У Марго.
О першій годині, коли вони вернулись додому після прогулянки з Джином, Бівер іще не дзвонив.
— Ну що ж, хай буде так,— сказала Бренда.— Я навіть рада.
Вона послала телеграму Тоні, що приїде післяобіднім поїздом, і кволим голосом звеліла пакувати її речі.
— Мені сьогодні й пообідати нема де.
— Чом би тобі не піти до Марго? Я певна, вона буде дуже рада.
— Ну то подзвони їй і запитай.
Так вона знову зустрілася з Бівером.
Він сидів досить далеко від неї, і вони не розмовляли, аж поки всі почали розходитись.
— Я намагався додзвонитися до тебе цілий ранок,— сказав він,— але весь час було зайнято.
— Та що вже там,— відповіла Бренда.— Беру тебе в кіно.
Пізніше вона телеграфувала Тоні: «Лишаюся Марджорі день два цілую обох».
IV
— Мама сьогодні приїде?
— Сподіваюсь.
— Як довго вона сидить у тієї мавпячої графині. Можна, я поїду на станцію зустрічати її?
— Авжеж, поїдемо разом.
— Вона цілих чотири дні не бачила Грома. Не бачила, як я стрибаю через новий бар’єр, правда ж, тату?
Вона прибувала о 3.18. Тоні й Джон Ендрю приїхали на станцію загодя. Вони походжали по перону, розглядаючись довкола; купили шоколадку в автоматі. Начальник станції вийшов до них погомоніти.
— Леді Бренда приїздить сьогодні?
Він був давній приятель Тоні.
— Я чекав її з дня на день. Ви самі знаєте, як воно буває, коли жінка допадеться до Лондона.
— Дружина Сема Брейса подалася до Лондона і ніяк не хотіла вертатись. Довелося йому самому їхати по неї. То вона ще дала йому доброго чосу.
Невдовзі підійшов поїзд, і Бренда, така елегантна, вийшла з вагона третього класу.
— Обидва прийшли! Любі ви мої! Я цього не заслуговую.
— Мама, а ти привезла з собою мавпячу графиню?
— Що це дитина плете?
— Джон забрав собі в голову, що в твоєї приятельки Поллі є хвіст.
— Між іншим, я б не здивувалась, якби це була правда.
Її багаж уміщався в двох маленьких валізках. Шофер прив’язав їх до багажника, і машина рушила до Геттона.
— Ну, що там у вас новенького?
— Бен прибив жердину знаєш як високо, і ми з Громом учора шість разів стрибали, і сьогодні знову шість, і в ставочку здохли дві рибки, вони роздулися й плавають догори черевом, і няня вчора обпекла собі об чайник пальця, і ми з татом бачили вчора лисицю, зовсім близенько, вона сиділа спокійнісінько, а тоді втекла до лісу, і я почав малювати бій, та не можу домалювати, бо мені не вистачає фарб, і сірий биндюг, той, що в нього завелися глисти, вже одужав.
— Нічого надзвичайного не сталося,— сказав Тоні.— Ми тут скучили за тобою. І що ти там робила так довго в тому Лондоні?
— Я? Коли сказати правду, то я поводилася досить кепсько.
— Тринькала грошики?
— Гірше. Крутила хлопцям голови, процвиндрила купу грошей і страшенно тим тішилась. До речі, в мене є для тебе жахлива новина.
— Яка ж це?
— Ні, краще я її не викладатиму. Вона тобі зовсім не сподобається.
— Ти купила песика?
— Гірше, куди гірше. Тільки я ще нічого не зробила. Але хочу до смерті.
— Та кажи вже.
— Тоні, я знайшла квартиру.
— Ну то загуби її чимшвидше.
— Стривай, я на тебе ще напосядусь пізніше. А поки що не суши собі тим голови.
— Я й думати про це не стану.
— Тату, а що таке квартира?
Бренда обідала в піжамі, а потім, примостившись коло Тоні на канапі, їла цукор з його чашки.
— Все це, мабуть, означає, що ти знов заведеш мову про квартиру.
— Еге.
— Скажи, а ти не підписувала ніяких паперів?
— Ні, ні! — Бренда рішуче похитала головою.
— Тоді ще невелика біда.
Тоні взявся набивати люльку.
Бренда всілася на канапі, підібгавши під себе ноги.
— Слухай, а ти часом не нудив світом?
— Ні.
— Все лихо в тому, що ти квартиру уявляєш собі зовсім не так, як я. Для тебе це і ліфт, і швейцар у лівреї, і величезні парадні двері, оздоблені бронзою, і розкішний хол, і кухні, і буфетні, і їдальні, і вітальні, і кімнати для слуг... Правда ж, Тоні?
— Та щось таке.
— Отож-бо. А для мене це спальня з ванною й телефоном. Бачиш різницю?
