Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Старий насупився.
— Добре. Я все зрозумів. Не хочеш, не треба. Нав’язуватися не буду. Я просто думав, може, тебе зацікавить деяка інформація. Як мені здалося, ти в безвиході.
Він знов наповнив склянку та випив її двома ковтками. Насилу погамував відрижку й додав:
— Ця Рексова бабця не така проста, як прикидається. Вона той іще фрукт. Я думав, тобі не завадила б моя допомога, раз уже ти вступив із нею в конфлікт.
Ральф різко випрямився.
— Що? — перепитав він, не довіряючи своєму слуху. — Про кого ви кажете?
— Про бабусю Рекса, про кого ж іще? — Старий дивився із здивуванням. — Хіба ви не з нею зчепилися на зборах?
Ральф випив своє вино залпом, не відчувши смаку.
— Давайте ще раз, — попросив він. — Від самого початку. Ми говоримо про одну й ту саму людину? Про Хресну? Вона доводиться родичкою Стервожерові?
Старий кивнув.
— Ну, так. Рідна бабця. А ти не знав?
— Звідки у вас ця інформація?
— Господи! — обурився Старий. — Звідки! Звідти, звідки була б і в тебе, якби ти спромігся поворушити мізками. Я, знаєш, мав звичку бодай дещо довідуватися про людей, перш ніж приймав їх на роботу. Серед непотребу, що його понабирав сюди ваш новий директор, тільки одна людина справляє враження фахівця. Як тут було не зацікавитися? Ні з того ні з сього такі, як вона, не йдуть під керівництво до таких, як він. І я провів звичайну перевірку. Документи виявилися «липою». Тоді я просто зазирнув у її посвідчення водія. Там фігурувало справжнє прізвище.
Старий перевів дух, з обуренням дивлячись на Ральфа.
— Тільки не кажи, що тобі це навіть не спало на думку!
Ральф налив собі ще вина.
— Але це так. Я про це взагалі не замислювався. Здивувався, коли вона вперше тут з’явилася, та й усе. Мені б і на думку не спало перевіряти її документи. Адже є різні причини, які могли її сюди привести…
Старого це визнання так прикро вразило, що Ральф визнав за необхідне виправдатися:
— Зрозумійте, я завжди був оточений тут порядними людьми. Професіоналами. Я до цього звик. Для вас вона стала несподіванкою, бо не ви її наймали. А я просто порадів, що хоч хтось на тій половині Дому знатиме, що робить.
Старий похитав головою, але вже не так сумно. Завуальовані лестощі подіяли сприятливо.
— Добре, — сказав він. — Дивуватися справді нічому. Ви — молоді, не привчені працювати з паперами, бо ми вічно старалися вас від цього захистити. Ще одна моя помилка, як я розумію.
— Не беріть усе на себе, — у нападі самоприниження попросив Ральф. — Не такий уже я молодий. Можна було й замислитися.
Старий поплескав його по плечу, прибрав зі столу порожню пляшку й тут же витягнув звідкись із-за дивана іншу. У Ральфа це викликало нервовий сміх.
— А зараз, — попросив він, — поясніть мені ще раз, який я ідіот. Скажіть, чого вона добивалася своїми пропозиціями. Я так і не зрозумів, чому вона, коли до випуску залишилися лічені дні, раптом почала демонструвати всім, хто тут головний.
Старий пожвавився.
— Так. Отож-бо. Лічені дні. Їй же страх як не хочеться, щоб її внук кудись там випустився. Адже, за заповітом покійного діда, їхній фамільний особняк відходить йому. А значить, їй або доведеться жити з ним під одним дахом, або шукати собі притулку, а в її роки це не так-то просто.
У задумі він посмикав себе за бороду.
— Думаю, ці люди жили не в злагоді. Або спершу в злагоді, а потім ні. У кожному разі, дідусь підклав своїй дружині велику свиню. Багато хто так чинить, хоча, здавалося б, яка їм із цього радість на тому світі?
Ральф налив собі вина.
— А що з батьками?
— З батьками? О, там усе сумно. Мати наклала на себе руки в дев’ятнадцять. Батько чи то був, чи то його не було. Особу батька вже ніхто не встановить. Дід із бабцею внученят здали сюди ще за життя матері, відразу після народження, і чхати на них хотіли аж до самої дідової смерті. Принаймні цікавитися дітьми ніхто в Дім не приходив. Дід, я думаю, так і плював на них до кінця; він просто не придумав, як іще напаскудити своїй половині. Ці люди не могли співіснувати, я ж кажу.
— Ви — геній! — сказав Ральф без тіні іронії.
Старий відмахнувся. Очі його сяяли.
— Усе набагато легше, ніж здається. Якщо маєш джерела інформації. А в мене їх, слава богу, досі вистачає.
Вони випили. Ральфові здавалося, що нутрощі в нього злипнулися. У голову саморобний сироп бив також доволі міцно.
«У нас сьогодні Ніч Казок, — подумав Ральф. — Ми п’ємо й розповідаємо один одному страшні історії про Зовнішність. Я та колишній директор. Точніше, це він розповідає, а я поки що тільки слухаю. І вже п’яний, як швець».
Раптом йому свінула думка, яка змусила його здригнутися.
— Хвилиночку! — він навіть підвівся від хвилювання. — Я не зовсім розумію... вона хоче прибрати Стервожера з Дому, так? Сподівається, що він цього не переживе. Добре. Але мені було сказано, що вони надають право вибору мені. Що я сам повинен вирішити, хто це буде! Виходить...
— Виходить, тебе нагріли, — знизав плечима Старий. — Чи вгадали вони?
— Ні. Не вгадали.
— Значить, переконають. І обставлять усе так, ніби це твоє рішення.
Холодна лють затопила Ральфа. Він відчув її, як озноб. Намагаючись угамувати цей раптовий дрож, обхопив себе за плечі, але холод ішов зсередини, зараз його не врятувала би жодна шуба.
Поки він терзав себе докорами сумління, поки мучився, уявляючи майбутні розборки зі Сфінксом, бісова стара готувалася усунути з Дому Стервожера. Він сам допоміг би їй у цьому завтра, навівши всі аргументи проти усунення Сліпого, які назбиралися б у нього за ніч. Їй залишилося б тільки погодитися й висунути контрпропозицію. Яку йому довелось би прийняти. Адже, на відміну від четвертої, у третій не було нікого, хто міг би зайняти місце Стервожера. Третя просто впала б у ступор. Можливо, в очах Акули це стало б великим досягненням у плані забезпечення безпеки. А найогиднішим було те, наскільки добре вона його вивчила, сидячи на іншій половині Дому, здавалось би, повністю занурена в свої обов’язки. Ральфа жахнула думка про те, що стара пильно стежила за ним понад чотири роки, а він примудрився цього не помітити. Вона стежила за ним, за Стервожером і, звісно, за всіма іншими. Вона передбачила реакцію Ральфа на свої дії, аж до демонстративного звільнення, й обставила все відповідним чином і згідно зі своїми планами. Одного вона не врахувала — такого ж хитрого старого спостерігача, який зачаївся на сторожовому посту, в неї під боком.
Старий тим часом наполегливо тицяв у Ральфа рятівною скляночкою вина, хвилюючись дедалі дужче.
— Агов, не напружуйся так, хлопче! Зосередься! Ти спав з лиця. На підступи ворогів треба відповідати гідно. Ти мене чуєш?
Ральф узяв склянку, поки його не облили, проковтнув залпом і рішуче відставив.
— Мабуть, мені на сьогодні досить. А то я можу декого прибити.
