Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Ральф поволі обернувся.

— Що? Що ви сказали?

— Я сказав, дарма ви думаєте, що мене це не стосується, — повторив сторож. — Адже ви в архіві колишнього директора копирсаєтеся, якщо я не помиляюся?

Ральф підійшов до сторожа, пильно в нього вдивляючись.

— Не помиляєтеся, — сказав він.

Сторож витягнув із кишені сорочки білу люльку з обгризеним мундштуком. Прикусив мундштук, випростався і зняв кашкет.

— Можливо, я міг би допомогти вам у цій справі.

Господи, подумав Ральф. Як же він зав­жди любив драматичні сцени. Оце зараз мені треба було знепритомніти від шоку. А я навіть не охнув. Якось негарно з мого боку.

— Так, — сказав він уголос. — Мабуть, ви та людина, якої я потребую.

Сторож образився.

— Можна було принаймні порадіти такому везінню, — сказав він, тицяючи люлькою на ряди шухляд. — Тут роботи не на одну ніч.

— Це таке потрясіння, — пояснив Ральф. — Я в глибокому шоку. Просто не знаходжу слів.

Слова він якраз знайшов ті, що належало. Сторож негайно підскочив та схопив його в обійми. Ральф покірно витримав цей натиск та, своєю чергою, поплескав колишнього директора по спині.

Той відсторонив його, вивчаючи:

— Ну! Як ти, хлопче? — і знов обійняв.

По-батьківському, як думав він сам. По-гном’ячому, подумалося Ральфові, чиє підборіддя вткнулось у маківку Старого, як усі його називали. Старий м’яв його, тряс і обмацував, поки не втомився. Відпустивши, сів відсапатися та знов запропонував свою допомогу.

Ральф засунув останню шухляду на місце.

— Я шукав згадки про виключених, — сказав він. — Про тих, кого забирали незадовго до випуску. У них ще виявлялася іноді ота надзвичайно дивна хвороба. Хвороба Загублених, пам’ятаєте?

Старий задумався, ворухнувши кущистими бровами.

— Хвороба Загублених, — пробурмотів він. — Це не тут. Це треба пошукати в лазаретних архівах. Не таке вже й часте явище, але бувало, бувало...

— А інші приблизно такі явища траплялися?

Старий знову поринув у роздуми.

— Усяке бувало, — сказав він нарешті. — Різне... Важко сказати напевне.

Ральф переживав глибоке розчарування. Мріючи про диво, іноді ризикуєш отримати його, залишившись при цьому ні з чим. На що йому здався старий блазень? Він і в значно кращі часи не бачив нічого далі свого носа.

Немов підтверджуючи його побоювання, Старий зневажливо махнув рукою на архів.

— Там немає того, що тебе цікавить, — завірив він. — Усе тут, зберігається ось у цьому місці, — він постукав себе по лобі. — Джерело премудрості тут, а там просто нікчемні папірці.

Із цими словами він схопив Ральфа під руку й потягнув до виходу:

— Ходімо! Я розповім тобі все, що пам’ятаю, а пам’ятаю я все!

Зляканий цією обіцянкою, Ральф поплентався за Старим, а той, не перестаючи говорити, клацав вимикачами, занурюючи бібліотеку в морок.

— Розумієш... Сьогодні, побачивши тебе, я подумав — треба відкритися! Мене ніби громом ударило! Треба, треба відкритися, подумав я...

Кімнатка сторожа — перша від сходів — виявилася крихітною комірчинкою, вщерть захаращеною різномастими меблями, підшивками старих журналів і годинниками. Годинники займали всуціль весь простір на стінах, так що Ральфові навіть здалося, що стіни обклеєні скляними бляшками замість шпалер. Лише придивившись, він зрозумів свою помилку. Це були годинники. В основному — настінні. Але серед них траплялися і наручні, і навіть будильники. Він завмер, приголомшено розглядаючи циферблати, які оточили його з усіх боків. Жоден годинник не йшов. Стрілки показували різний час; у багатьох годинниках їх узагалі не було. Чогось Ральфові згадалася нескінченна зимова ніч, коли годинник не бажав відлічувати час, а це був один зі спогадів, до яких він не любив повертатися.

Старий стояв поряд, насолоджуючись його реакцією.

— Вражає, так? Я збирав їх п’ятнадцять років. Дещо, звичайно, не збереглося, а якусь частину тут просто не вдалося розмістити. У мене під ліжком ще дві коробки, й обидві напхом напхані.

Він повісив кашкет на двері та, бочком протиснувшись між столом і диваном, потупав углиб кімнати. Нагнувшись, занишпорив у темному кутку.

Ральф злякався, що зараз йому пред’являть невиставлені екземпляри зіпсованих годинників, але коли Старий випростався, в руках у нього була пляшка.

— Хтось одного разу зауважив, що строк роботи годинника — будь-якого годинника — в Домі на диво короткий, — сказав він, обтираючи ганчіркою підозрілу на вигляд пляшку. — Це й стало поштовхом. Спочатку я збирав тільки настінні. Ті, котрі висіли в їдальні та в класах. Інший на моєму місці просто перестав би їх вішати, але я зацікавився. З’явився своє­рідний азарт.

Він урочисто поставив пляшку на стіл і помилувався нею.

— Адже жодних слідів спеціального псування ми, як правило, не знаходили. Пізніше я зміркував, що є ж і наручні годинники, й попросив прибиральниць доставляти мені будь-які екземпляри, які їм трапляться між сміття. Там уже не доводилося сумніватися в тому, що їх хтось ламав. Розтираючи на порошок. Колекція відразу розрослася. Через якийсь час я перестав брати зовсім розбиті...

Ральф спробував роздивитися етикетку на пляшці, але Старий згасив світло й увімкнув слабеньку настільну лампу.

— Так краще? Взагалі-то сторонніх колекція дещо напружує.

— Так, так краще, — погодився Ральф. — Вона справді напружує. Надто вже блищить.

— А я звик. Уся річ у звичці. Мені без них навіть незатишно.

Старий вручив Ральфові склянку й присунув табурет, а сам примостився на застеленій пледом канапці. У склянці виявилося вино.

— А що ви, власне кажучи, тут робите? — поцікавився Ральф.

Питання прозвучало неввічливо, але Старий, який давно на нього чекав, не звернув на це уваги. Він подався вперед, стискаючи в жмені незапалену люльку.

— Спостерігаю. Відстежую розвиток подій. Свого часу я, сказати по правді, багато проґавив.

«Практично все, що можна було проґавити, — подумав Ральф. — Проґавив, сидячи в директорському кріслі. А зараз сподіваєшся чогось допильнувати з будки сторожа».

— Вирішив перевірити деякі теорії, — Старий влив у себе майже весь вміст склянки. — Та історія дотепер мене мучить. Років зо два тому я зрозумів, що повинен повернутися. І ось я тут!

Прозвучало це до краю пафосно, Ральф аж поморщився. Він знав, що треба бути поблажливим, але Старий дратував дедалі дужче. Його зарозумілість, самовдоволення, безглузда колекція годинників... А в Ральфа й без того видався нелегкий день.

— І багато що вам звідси доступно? — не втримався він. — Із цієї кімнати та зі сторожового поста?

— Більше, ніж ти думаєш, — загадково мовив колишній директор.

І замовк, очікуючи запитань. Але в Ральфа не було ні сил, ні бажання продемонструвати зацікавлення. Пауза затягувалася.

— Запитуй! — підказав Старий, відкидаючись на стосик старих журналів, який негайно почав розповзатися під його вагою. Журнали попадали на підлогу. Старий вдав, ніби нічого не помітив.

— Про що? — похмуро запитав Ральф.

— Про що хочеш. У тебе що, немає питань?

Вино виявилося нудотно-солодким. Пити його було неможливо. Ральф підозрював, що, так чи інакше, їхня бесіда завершиться образою Старого і його, Ральфа, докорами сумління через те, що він йому цієї образи завдав. Старий потребував захопленого слухача, а Ральфові ця роль зав­жди вдавалася погано. Він потримав у роті солодкий сироп і з величезною огидою проковтнув.

— Боюся, — почав він обережно, — що на мої запитання ви навряд чи зумієте відповісти.

— А ти спробуй!