Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Ви не повірите, — Ральф мигцем подивився на застиглого в заціпенінні Акулу. — Не повірите, наскільки це вражає мене самого.
Він прибрав у кабінеті, прийняв душ і зібрав речі в чорну спортивну сумку. Надрукував на старій машинці заяву про звільнення, підписав її та залишив на столі. Здивовано впіймав себе на тому, що насвистує. Невже справді все? Невже я зараз поїду звідси назавжди? Просто візьму й поїду? З огляду на плани Акули та Хресної, в цьому була деяка справедливість. Йому не дали до ладу попрощатися з цим місцем, відчути покидання його, як не дадуть цього зробити їм. Відчуваючи себе незвичайно легким і спустошеним, він вийшов з кабінету, навіть його не замкнувши. Там не залишалося нічого, що мало би сенс ховати.
Кивнувши черговому Логові (який, без сумніву, зауважив сумку), Ральф перетнув коридор другого поверху і піднявся на третій.
Буфет працював до восьмої. Тут було затишно й тихо, а надто у вечірні години. Круглі столики — на кожному кошичок для хліба, величезні дерев’яні тримачі для серветок і потішні сільнички у вигляді мишей. На вікнах ситцеві квітчасті завіски. Біля віконця роздачі вивішувалося меню, написане акуратним учнівським почерком.
Ральф узяв дві порції пирога з м’ясом, чай і сів за столик у кутку.
Він їв, поглядаючи на фотографію, яка висіла на стіні в примхливо розмальованій рамці. Таких фотографій у буфеті висіло шість, і всі вони могли викликати лише подив. Звичайні вулиці. Ні людей, ні собак, жодну з будівель, що потрапили в кадр, не назвеш красивою, й абсолютно незрозуміло, навіщо ці безликі зображення знадобилося збільшувати, вставляти в рамку та чіпляти на стіни, що їх вони, безумовно, не прикрашали.
Ральф розглядав найближчу з фотографій, думаючи про те, що коли він звідси піде, і вона, і всі інші остаточно перетворяться на загадку, бо після його відходу ніхто вже не знатиме, що фотознімки ці зроблені Літунами. Просто — Зовнішність. Вони фотографували її абияк, бо важливим був сам факт, і приносили свої трофеї в Дім; вони збільшували фото, вставляли в рамки, під скло, і розвішували в безвіконній Кімнаті Жахів на першому поверсі. Кімната Жахів для того й існувала, щоби виводити з рівноваги. Діти Дому любили страшилки. У жахосховищі були й інші експонати, але фотографії Зовнішності були безперечною родзинкою експозиції.
Потім творці Кімнати Жахів пішли, а молодші, які зайняли їхнє місце, настільки не злюбили залишену їм у спадок виставку, що її довелося ліквідовувати. Фотографії перекочували на третій поверх. Теперішні випускники їх ніколи не бачили, це сталося ще до їхньої появи в Домі. Ральфові було цікаво знати, які відчуття викликали б ті фото у них. Можливо, просто здивування?
Знімки були зроблені марсіанами. З цілковитою відстороненістю. Зовнішність — якою вона є. З ЇХНЬОЇ точки зору. Не гарна, не бридка, просто ніяка. Десь у глибині вона викликала неприємні відчуття навіть у зовсім сторонніх.
Ральф дивився на фотографію, думаючи про те, що якби йому належало піти з Дому в цей безликий, вихолощений світ чорно-білих вулиць, він почувався би набагато гірше, ніж почувається зараз, і як добре, що для нього зовнішність — не така, і як шкода, що не можна поділитися своїм знанням і відчуттям зовнішності ні з ким з-поміж них.
Ящір і Акула увірвалися в буфет одночасно. Побачивши Ральфа, вони вибухнули тріумфальними криками. Хресна ввійшла тихо та непомітно й мовчки сіла за сусідній столик.
— Я чекаю твоєї заяви, скотино, а тебе все нема та нема!
Акула підтягнув ще один стілець, гепнувся на нього й зі стогоном розпустив краватку.
— Потім ми біжимо до твого клятого кабінету і знаходимо цю кляту заяву на столі! Ти навіть не зволив принести мені її на підпис! Зібрався змитися нишком, так?
— Ти ж сказав, що не збираєшся її підписувати.
Акула скоса зиркнув на сумку Ральфа під столом, скривився й попросив Ящера взяти пирога і йому.
— Дві порції. Ні, одну. І омлет. І каву. Мені терміново потрібно відновити сили.
Ящір відійшов до віконця роздачі.
Хресна присунула свій стілець ближче до їхнього столу.
— Ви здивували нас і прикро вразили. Невже не можна було обійтися без демонстрацій?
Ральф стенув плечима.
— Можна було. Але я не звик, що мною маніпулюють.
Вона зітхнула.
— Ніхто вами не маніпулював. Ви хибно інтерпретуєте ситуацію.
Вони мовчали, поки Ящір не повернувся з підносом. Мовчали, поки наїдався Акула. Руки Хресної лежали на столі — долоня до долоні, білосніжні манжети підкреслювали несвіжість скатертини, яка до її появи виглядала цілком чистою. Ральф знав, що Хресна сидітиме нерухомо, поки він не доп’є свій чай, поки не наїсться Акула, поки не перестане соватися Ящір. Сидітиме, наче статуя. Їй не треба займати чимось руки або рот, міняти позу, говорити про дурниці, вона вміє просто чекати. Це було нестерпно.
— Із вас вийшов би добрий снайпер, — сказав Ральф.
— Перепрошую?
Акула наставив на Ральфа виделку:
— Зауваж, сам ти нічого не запропонував. Нічого! А коли люди, які болісно шукають вихід із ситуації, внесли свої пропозиції, сприйняв їх у штики та негайно самоусунувся. По-твоєму, це чесно? От чим тобі не сподобалося рішення про перенесення дати? Адже воно й тобі не заімпонувало, я помітив.
— Тоді ти, мабуть, помітив також і те, що з цим рішенням я не сперечався. Воно мені не подобається, але цілком може спрацювати.
— Ага! — вигукнув Акула. — Тобі не сподобалося, що ти не включений в число втаємничених, так?
— Не так. Точна дата мене не цікавить. Тим більше, що вирахувати її буде зовсім не складно.
— Тоді чим, власне, вам не сподобалося це рішення? — поцікавилася Хресна.
— Жорстокістю.
Його здивувало обурення, яке відбилося на обличчі Хресної.
— Жорстокістю? — перепитала вона, й голос її здригнувся від стримуваних емоцій. — По-вашому, це жорстокіше, ніж те, що сталося сім років тому?
— Ні. Тому я не став сперечатися.
Хресна дивилася на нього, стиснувши губи. Не вперше Ральфові здалося, що вона грає. У цей момент демонструвалося обурення, якого вона насправді не відчувала. Він не розумів, навіщо їй це потрібно, як не розумів, навіщо вона прийшла вмовляти його залишитися, зробивши все можливе, щоб він пішов. Він не розумів настільки багато чого з того, що робила ця жінка, що це вже починало його втомлювати. Акула з Ящером так захопилися тим, що відбувається, що забули про свою каву. Виразами облич вони нагадували двох старезних Логів. Та сама відверта, безпардонна цікавість.
— Перша ваша пропозиція — це обман, — сказав Ральф. — А друга — насильство. Насильства над своїми підопічними я не потерплю.
Акула голосно видихнув.
— А можна, щоб не так категорично? У мене від твоїх виразів зуби починають боліти.
На обличчі Хресної застигла суміш огиди й утоми.
«А вона червоніє від шиї, — подумав Ральф. — І це її сильно зістарює. Чого вона добивається? Влади? Чільного становища? Там, де скоро не буде кого очолювати? Чи настільки боїться випуску, що справді шукає виходу із ситуації, а методи, до яких вона при цьому вдається, просто притаманні її натурі?» Він не вірив у це.
