Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Він сів на єдиний — «лікарський» — стілець і закинув ногу за ногу. У руках у нього був якийсь плаский пакет.

— Ну, як поживаєш? — запитав він.

— Нормально, — відповів я. — Не нарікаю.

— Добре, — сказав він. — Тебе хто-небудь відвідує тут?

— Чорний, — сказав я. — І двічі — Лорд.

Перший трохи пожвавився.

— Лорд? Це цікаво...

— Нічого цікавого, — сказав я.

Лорд вручав мені мармелад, питав «ну, як ти?» і прилаштовувався грати з моїми сусідами в «блек джек». Мені зав­жди здавалося, що якщо вже ти приїхав когось відвідати, то треба з цим кимось хоч трохи поспілкуватися, але Лорд, мабуть, так не вважав. Він, здається, тут же забував про мене. Відразу після вручення мармеладу.

Ось Чорний поводився по-людськи. Переказував останні новини, радив не падати духом і навіть намагався з’ясувати що-небудь про мене в Павуків. Він так нічого і не з’ясував, але я був вдячний навіть за спроби. А одного разу він приніс мені власноруч зроблений салат з помідорів, і я мало не помер від розчулення.

Усе це я, звичайно, не збирався переказувати Ральфові, сказав тільки, що у візитах Лорда не було нічого цікавого. І це було справді так.

— Тобі, звичайно, хочеться знати, чому ти тут застряг? — запитав мене Р Перший.

— Ну, ще б мені цього не хотілося. Усі говорять про якісь аналізи, але крім тих аналізів, після яких мене тут залишили, інших я не здавав. Чому вони не перевірили ще раз ті, старі, ось чого я не розумію.

Я раптом страшенно розхвилювався. Зміркував, що Р Перший усе-таки мій вихователь, може, йому сказали те, чого не хочуть говорити мені.

— З тобою все гаразд, — сказав він. — Ти абсолютно здоровий.

Я витріщився на нього.

— Це моє розпорядження, — сказав він. — Це я просив потримати тебе тут якийсь час.

Я і тут ні про що не почав питати. Напевно, від здивування. Надто вже спокійно він тримався, зізнаючись у таких речах. У тому, що я з його ласки чого тільки не передумав, можна сказати, приготувався до смерті.

— Мені подзвонив твій батько, — сказав Р Перший. — І розповів, що ти просив не забирати тебе. Залишити в Домі до загального випуску. Коли ти з ним розмовляв?

— Уночі, після зборів. По телефону. З учительської. Мені показали, як туди потрапити.

Він кивнув, наче йому це було чудово відомо й без моїх пояснень.

— Тебе цікавить випуск? — запитав він. — Ти хотів би його побачити?

Я промовчав. Навіщо відповідати на безглузді запитання? Якби я хотів поїхати, то не став би дзвонити додому, щоб за мною не приїжджали.

Ральф уперше обернувся до мене у профіль з лівого боку, і я побачив у нього під оком здоровезний синячисько. Мене це втішило — що хтось йому гарнесенько зацідив. Від душі. У нього навіть шкіра на вилиці тріснула.

— Мене також цікавить випуск, — сказав він. — І я хочу мати більше інформації про те, що діється в Домі. Саме зараз.

Я нарешті збагнув, чого він добивається, але цього не показав. Скорчив здивовану міну, ніби нічого не розумію.

Він дивився уважно, й очі в нього були такі, ніби це не він зараз сказав мені те, що сказав. Чесні очі. У житті не подумаєш, що людина з такими очима почне робити з тебе стукача.

— Не прикидайся, — промовив він. — Ти все зрозумів.

— Це вас попередній кандидат у стукачі так обдер?

Він доторкнувся до свого синяка пальцем і сказав, що не хоче зі мною сваритися. Так і сказав.

— Я теж не хочу ні з ким сваритися. Тож ви краще відразу скажіть, що мені буде, якщо я не погоджуся. Щоб я знав.

Я був упевнений, він скаже, що мене протримають у Могильнику до випуску. Це гірше, ніж відправка додому, бо набагато нудніше. А ніяких інших погроз у нього в запасі бути не могло.

Він підвівся. Витягнув зі свого пакета грубий зошит, поклав його мені на ліжко та віді­йшов до вікна. Визирнув у нього й повернувся.

— Нічого не буде, — сказав він. — У будь-якому разі тебе завтра випишуть.

Я не зрозумів, у чому тут підступ. Звучало це абсолютно незагрозливо.

— Тоді який мені сенс стукати? — запитав я. — З любові до мистецтва?

Він промовчав. Знову сів на стілець. Узяв зошит і перегорнув його. Зошит був новий, чис­тий. Він сказав:

— Оповідач із мене поганий. Але я все ж таки спробую розповісти тобі дещо про минулий випуск. І про позаминулий. Якщо після цього ти відмовишся мені допомагати, я не стану наполягати. Ти просто повернешся в четверту й постараєшся забути про нашу розмову.

Він не запитав, чи згоден я його слухати. Просто почав розповідати. Не вдаючись до подробиць, ніби навмисне нецікаво та сухо, але від цього те, про що він говорив, звучало тільки страшніше — як допис газеті, без зайвих шмарклів.

— Це правда? — запитав я, коли він замовк.

Питаючи, вже знав, що так — правда. Я бачив, як Сліпий убив Помпея. Я бачив Рудого тієї ночі, коли його намагалися зарізати. І як усі спокійно це сприйняли — і в одному, і в іншому випадку. Я знав, що ніхто в Домі не називає Сліпого вбивцею навіть у думках, тому що ніхто його вбивцею не вважає. Крім мене. Ніхто не перестав спілкуватися з ним, нікого не напружувала його присутність. Я показав себе цілковитим ідіотом, не вдягнувши його сорочку в ніч убивства. Для них було нормальним багато що з того, що для мене — геть за межею, і — так, я вірив, що ті, котрі були тут до них, трохи на них подібні, могли повбивати один одного у фіналі своєї Великої гри. Я так і не відмовився від цього слова, просто визнав, що у Грі все серйозно, а не «так буцімто», а фінал, коли все серйозно, — це і є щось на кшталт того, про що розповів мені Ральф.

— Це правда, — сказав він. А потім запитав, чи веду я щоденник.

У першій усі вели щоденники. Читати їх, мабуть, було ще нудніше, ніж заповнювати.

Я сказав, що в мене зберігся старий щоденник, але я давно в ньому тільки малюю.

— Можеш малювати й у цьому зошиті, — сказав він. — Але писати — доведеться. Нікого не здивує, що ти заново почав вести щоденник у Могильнику, адже тут досить нудно.

— Я ще не погодився, — сказав я.

— Хіба не погодився? — він знову помацав свій синяк. — А мені чомусь здалося, що я тебе переконав.

І я взяв у нього зошит.

Я сиджу на своєму старому місці, між Табакі та Лордом. Світло вимкнене, магнітофон завиває в ногах ліжка, усі мовчать. Триває це вже довше ніж дві години. Може, це така безмовна Ніч Казок. А може, вони просто насолоджуються музикою. Краще не уточнювати, тому що ти або дихаєш в унісон зі зграєю і знаєш все про все, або не дихаєш і не знаєш, і дратуєш довколишніх.

Тому я чесно слухаю музику, милуюся червоними вогниками магнітофона й викурюю сигарети. За один цей вечір я вже викурив більше, ніж за весь час перебування в Могильнику.

Одна з темних тіней, які