Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Штани від костюма заляпані воском, — зізнався Ральф. — І черевики також.
Акула кинув на нього дикий погляд і гепнувся в крісло.
— У могилу! — повторив він, заплющуючи очі.
Ральф вирішив, що краще буде піти.
Він розумів, що Акула в паніці. Звільнення Хресної він розцінив як утечу, а те, що вона втекла саме зараз, — непереборним страхом перед випуском. Сам Акула боявся випуску так несамовито, що жодне інше пояснення йому б і на думку не спало.
Ральф заяві теж не повірив, але його терзали сумніви іншого роду. «Що вони з нею зробили?» — питав він себе. У тому, що щось зробили вони, він не сумнівався. Але що саме? Що могло змусити Хресну втікати з Дому?
У кімнатці чергового вихователя сиділа самотня Вівця. Супроти звичаю, вона не плела, а гортала журнал. На запитання Ральфа про Хресну лише здивовано закліпала.
— Подала заяву про звільнення? Бути такого не може! Ні, сьогодні я її не бачила. Але її чергування почнеться після другої, зазвичай вона не спускається раніше. А заява це, звичайно, просто чийсь дурний жарт.
До третьої години Ральф з’ясував, що Хресної цього дня не бачив ніхто.
Ні на третьому поверсі, ні на другому, ні у дворі. Кімната її була порожня та чисто прибрана, з гаража зникла машина, і навіть у кімнаті чергового вихователя не залишилася жодної дрібниці, яка б їй належала.
У який проміжок часу їй вдалося виїхати, знищивши заздалегідь усі сліди свого перебування в Домі, залишилося загадкою.
Старий сторож клятвено запевнив Ральфа, що не відмикав Хресній дверей ні вночі, ні зранку. Ральф йому вірив. Після того, як він пішов, Старого не розбудила б і пожежна сирена, а запасні ключі, якими міг би скористатися будь-який вихователь, так і залишились у Ральфа.
Ральф знав, що діти Дому можуть проникнути куди завгодно, але не уявляв, як тими самими важкопрохідними шляхами може скористатися немолода жінка. І хоч він і прагнув відігнати від себе цю картину, уява знов і знов підсовувала йому сюрреалістичну сценку: хлопці, подібні водночас і на діловитих чорних мурашок, і на зловісних ніндзя, стягують по ринві униз сповиту, як мумія, нерухому жінку. Іноді він бачив варіації на ту ж таки тему, де тіло урочисто заносилося в підвал або де його зіштовхували у дворовий люк. Потім ніндзя-мурашки злітали по натягнутих линвах до вікон третього поверху та розбігалися по кімнаті виховательки, збираючи й ховаючи її речі в об’ємисті заплічні мішки. Візія, де замислений Стервожер ставив свій підпис на заяві Хресної, звіряючись із якимось підписаним нею документом, була реалістичнішою, і від того ще страшнішою. За дивним збігом обставин, ватажок Птахів славився своїм умінням підробляти почерки, яким пишався чи не більше, ніж талантом ведмежатника. А ось чого Ральф при всьому бажанні не міг собі уявити, то це Хресну, яка залишає важливий документ прикнопленим до дверей директорського кабінету. Вона б так не зробила. Це був не її стиль.
Ральф не полінувався перевірити підвал, горище та всі закинуті кімнати на перших поверхах обох корпусів. Посоромився тільки лізти у люк на подвір’ї, відклавши це на темніший час доби. У проміжках між пошуками він іще раз відвідав Акулу, переконав його не скликати позачергові збори й не усувати з Дому нікого з учнів, адже втеча Хресної явно свідчила про те, що сама вона сильно сумнівалася в успіху своїх дій. Акула, поманірившись для годиться, погодився. Як здалося Ральфові, з полегшею.
Виходячи від Акули, Ральф зіткнувся з Ящером, який потиснув йому руку. «Наша взяла!» — прошепотів Ящір.
Шериф висловився ще конкретніше:
— Спритно ти розправився з цією шкарбанкою, старий, — сказав він, ніжно дихнувши в обличчя Ральфові перегаром. — Так тримати!
Шериф відзначав звільнення від Хресної від самого ранку, й до вечора його вже не можна було назвати притомним, але Ральф мимоволі замислився над тим, що ж уявляють собі вихователі, вітаючи його з перемогою. Й уявивши сцени, які могли виникнути в їхніх думках та перед їхнім внутрішнім зором, безповоротно передумав лізти у люк на подвір’ї.
Протягом дня Ральф не заходив до свого кабінету, а коли врешті-решт дістався туди о десятій вечора, на нього чекав сюрприз.
Просто посеред кімнати, на підлозі, стояв розлогий бронзовий канделябр на дві свічки. Одна його чашка була порожня, в іншій стирчав недопалок, який дещо перекосився та обплив.
Куряка
«Чому ви повернулися так швидко?» — поцікавився Морд, блискавично впізнаючи своїх слуг завдяки багаторічній практиці.
Джон Леннон. Іспалець у колесі
У коридорі синя сутінь і знайомий запах незрозуміло чого. Штукатурки? Вогкості? Дощових калюж? Я судомно мну свою худу сумку, в якій зміна білизни, альбом і коробка з гуашшю. І ще щоденник. Насправді йому два дні від народження, але якщо судити по датах — більше тижня. За допомогою цього зошита я передаватиму Р Першому свої враження. Тобто я стукач. Мені наразі нелегко звикнути до цієї думки. Я буду записувати почуте й побачене, він — читатиме мої записи, вивуджуючи щоденник зі сміттєвого бака загального туалету. І повертатиме його на місце після прочитання.
Він, напевно, також хвилюється, хоча по ньому не скажеш, навіть якби я міг бачити його обличчя. Ані слова про нашу домовленість, і це добре, бо мені було б неприємно, якби він заговорив про це зараз.
Я намагаюся дивитися тільки на сумку.
Чиїсь ноги миготять, відступаючи до стіни. Звільняючи нам шлях. Пропливає Перехрестя. Із дверей другої вилітає Лог Мавпа й відкочується по підлозі з гнівним вереском. Побачивши нас, підхоплюється, каже: «Ух ти!» — і забігає назад у спальню. Я бачу все це нечітко, бо намагаюся не відривати погляду від сумки.
Нарешті ми зупиняємося. Ральф розвертає мене й барабанить у двері. Так голосно, що я здригаюся.
— Відкрито! — волає зсередини знайомий сварливий голос.
Я глибоко вдихаю повітря, але не встигаю видихнути, а Ральф уже протаранює мною двері. Точніше, він, звичайно, відчиняє їх рукою, але мені здається, що саме мною.
Перші три дні в Могильнику промайнули непомітно. Моїми сусідами, один по одному, були Дракон і Мавпа, потім Мавпа та Генофонд… Уже наприкінці — Вікінг з другої, з вивихнутим пальцем. А потім я залишився сам і зрозумів, що сусіди — це добре. Навіть коли вони галасують, ріжуться в карти з ранку до ночі, спльовують усюди соняшникове лушпиння та забивають єдиний унітаз.
На самоті мене почали долати невеселі думки. Коли після звичайного медогляду тобі раптом кажуть, що ти повинен залишитися в Могильнику — «без розмов», і навіть не дають самому поїхати за речами, це саме по собі лякає, але коли й через тиждень ніхто не робить собі клопоту, аби хоч щось пояснити, ти починаєш думати, що, напевно, справи твої такі кепські, що живим тобі звідси вже не вибратися. Тож я приготувався до найгіршого.
Потім мене відвідав Р Перший. Я не
