Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Ні, ні, у жодному разі! Тільки не насильство! Ти себе зі світу зведеш!

Ральф встав, але виявивши, що нетвердо тримається на ногах, знов опустився на табурет.

— Ви мене не зрозуміли. Я не збираюся її вбивати. Нізащо. Помста солодка, коли підкрадається непомітно. Ви самі робили це вино?

Старий так метушився навколо нього, що Ральфові стало ніяково.

— Любий старенький гноме, — сказав він. — Не хвилюйся, зі мною все дуже добре.

Старого це чомусь не заспокоїло. Перечепившись об шнур електрочайника, він повалився на купу журналів.

— Годі, — промовив Ральф, піднімаючи його. — Я ж сказав, усе добре. Зараз ми сядемо й обговоримо ситуацію. Ви поділитеся зі мною досвідом, порадите, як мені бути. Я вас слухатиму. І так далі.

— Чудово! — пристрасно викрикнув Старий, обіймаючи Ральфа. — Це чудова ідея! Ми так і зробимо.

Наступну годину Ральф вдавав, що слухає Старого. Історії складних інтриг часів його директорства. Іноді він підтакував. Історії ставали дедалі заплутанішими, Старий говорив усе менш виразно. До кінця четвертої пляшки повернувся головний біль і зникло відчуття часу.

І добре... І чудово... Так і має бути. Треба почуватися дуже ніяково й не по собі, щоб зробити все як треба. Дуже й дуже ніяково...

Раптом згасло світло.

Визирнувши в коридор, Ральф виявив, що там також темно.

— Аварія, — пробурчав Старий. — Як не до ладу. Не встигли договорити. Десь там, у столі, у мене були свічки...

Висунувши шухляду столу й відшукавши в ній пачку товстезних свічок, Ральф запалив одну з них.

— Ага, в мене ще був ліхтарик, — пригадав він. — Але зараз його немає. Здається, я залишив його в бібліотеці. Разом із курткою. Який я неуважний!

Старий простягнув йому блюдце. Капаючи на блюдечко воском, Ральф здивувався, як це, виявляється, складно — щоби віск весь час капав ув одне й те саме місце. Заляпавши півстолу, він повернув Старому блюдце, вручив запалену свічку та сказав, що йому час іти.

Старий уже майже спав і не надто засмутився.

— Точно час? Тоді візьми ще одну свічку. І взагалі, я повинен тебе провести. Замкнути за тобою двері та й таке інше. Ключі ж бо в мене. Я — тутешній сторож, якщо ти не забув!

Ральф запевнив Старого, що в жодному разі не забув.

У коридор вони вийшли, зчепившись і погойдуючись. Ральф підтримував колишнього директора попід пахви, директор розмахував свічкою, закапуючи себе й Ральфа пекучим воском, і просторікував про те, що найкраща помста — це, сидячи на дні річки, чекати, поки повз тебе пропливе труп ворога.

— Точно на дні? — засумнівався Ральф. — Як коли водорості?

— Саме так, — підтвердив Старий. — Китайці дарма балакати не стануть. Я не сказав, що це типово китайська помста?

Біля дверей Ральф відібрав у Старого свічку й спробував запалити від неї другу, але схвильоване дихання Старого, котрий повиснув у нього на шиї, щоразу гасило її, а під кінець загасило обидві. Ральф вирішив, що це навіть на краще. Він не хотів би залишати Старого на­одинці з запаленою свічкою. Насилу дотягнувши його до сторожового поста, він посвітив запальничкою і знайшов на настінному щиті дублікат ключів від вхідних дверей. Примостив старого в продавленому кріслі в кутку, де той негайно захропів, і вирушив у зворотну дорогу.

Свічку він запалив на сходовій клітці, після того як замкнув за собою двері. Спускаючись по сходах — поволі, щоби втримати рівновагу та щоб свічка не згасла, — Ральф почувався героєм готичного роману.

Його поява в темному коридорі другого поверху викликала фурор. Він поволі брів, слухаючи захоплений шепіт невидимих глядачів, тримаючи перед собою свічку, чоловік у білій сорочці, із запалими очима та зі злиплим волоссям. Йому до болю бракувало свічника. Красивого старовинного свічника з крученою ніжкою, з ним він виглядав би набагато ефектнішим. А ще хотілося більшої стійкості. І щоб навколо не шаруділи.

Коридор, який мав привести Ральфа до дверей його власного кабінету, повівся дивно. Він тричі роздвоювався, ставлячи Ральфа в безвихідь — по котрому з відгалужень йти, і щоразу Ральф сумнівався, що обрав правильний напрям.

Урешті-решт в якомусь огидному заваленому сміттям закутку — в Домі таких взагалі не було, Ральф готовий був у цьому заприсягтися — його люб’язно взяв під руку незнайомий хлопчик і запропонував провести.

— Так, мабуть, — погодився Ральф. — Здається, я заблукав.

— Вас куди відвести?

Ральф оглянув хлопчика з усіх боків. Крил у нього не було.

— Мені потрібен хтось, хто допоможе здійснити страшну помсту, — пояснив він. — Не китайську. До китайської я ще не дозрів. Є в тебе на прикметі відповідні особи?

Хлопчик незворушно кивнув і попрямував попереду. Добряче втомлений Ральф поплентався за ним. Від свічки залишилася половина. Пальці вже не відчували опіків.

Хлопчик привів його в затишну кімнату й посадив у крісло з високою спинкою. Йому дали пречудовий свічник, пігулку від головного болю та склянку води. Ральф злякався, що засне, й поспішив повідомити про мету свого візиту.

— Я доносій, — сказав він, здираючи з пальців засохлий віск. — Стукач. Стукаю на своїх. Викриваю підступи Зовнішності.

До цього поставилися з розумінням.

Натхненний Ральф розповів усе, що знав про Хресну.

— Попередьте Стервожера, — попросив він, закінчивши свою сповідь. — Скажіть, що йому загрожує небезпека.

Гостинні господарі затишної кімнати запевнили Ральфа, що неодмінно це зроб­лять.

Зворотного шляху Ральф не запам’ятав.

Прокинувся він на власному дивані. Нутрощі палило вогнем, сечовий міхур загрожував луснути, але голова, як не дивно, не боліла. Дошкандибавши до унітазу та давши раду з сечовим міхуром, Ральф із жахом роздивився покриті восковими лусочками штани. Сорочка виглядала ненабагато краще. Умиваючись, він абияк зчистив віск з рукавички та з черевиків, переодягнувся й вийшов. Треба було встигнути обробити Акулу до того, як за нього візьметься Хресна.

Акулу він застав у цілковитій прострації. Хресної ніде поблизу не було.

— Я прийшов зробити заяву, — сказав Ральф.

— Тільки твоєї заяви мені зараз не вистачає. Помилуйся на це.

Акула перекинув Ральфові листок паперу.

— Як тобі це подобається?

Це була заява Хресної про звільнення за сімейними обставинами. Дивлячись на розмашистий підпис під датою, Ральф відчув холодок, що пробіг у нього по шкірі.

— Коли вона його принесла?

— Вона його не приносила! — заревів Акула, схоплюючись на ноги. — Ніхто в цьому чортовому закладі не знаходить часу принести мені що-небудь особисто! Та вона принаймні дотягла триклятий папірець до мого кабінету. І прикнопила мені його на двері! Як це люб’язно з її боку, чи не так? Бо дехто навіть і тим себе не обтяжив!

Акула пробігся по кабінету, люто копаючи меблі.

— Та за кого ви мене маєте?! За свою старезну глухоніму бабусю? У неї, бачте, сімейні обставини! Не можна навіть зайти й пояснити, в чім річ! Ми так поспішаємо, що ледве встигаємо написати заяву!

Двері кабінету відчинилися, в них зазирнув Ящір і, правильно оцінивши обстановку, поспішив сховатися. Ральф почекав, поки гнів Акули трохи вляжеться.

— Хто-небудь узагалі бачив її сьогодні? — запитав він.

— Я не бачив! — фиркнув Акула. — А інші мене не цікавлять.

Зупинившись, він окинув поглядом Ральфа з голови до ніг.

— Це що за сафарі? — обурився він. — Мало