Щиголь - Донна Тартт

Коли я зайшов у вестибюль — волосся прилипло до голови, а начебто непромокальний плащ перетворився на таку вологу ганчірку, мовби я щойно пірнув у ванну, — двері несподівано відчинив високий студент, у якому я через секунду-дві впізнав Тодді. Перш ніж я встиг перепросити за те, що з мене ллють потоки води, він міцно мене обійняв, поплескавши по спині.

— О Боже, — сказав він, ведучи мене до вітальні. — Дозволь мені взяти твоє пальто і квіти, мамі вони сподобаються. Це чудо — побачитися з тобою. Як давно ми востаннє бачилися? — Він був вищий і кремезніший, ніж Платт, із волоссям темнішим, ніж у Барбурів, такий собі русявий колір картонного відтінку, і з усмішкою, яка теж була не схожа на усмішку Барбурів, — енергійна й світла, без жодної іронії в ній.

— Справді, ми не бачилися дуже давно. — Його приязна зустріч, яка ніби натякала на давню близькість, якої між нами не існувало, примусила мене відчути себе ніяково. — Ти тепер, певно, навчаєшся в коледжі, так?

— Так, у Джорджтауні, я приїхав сюди на вихідні. Я вивчаю політологію, але насправді сподіваюся працювати в менеджменті неприбуткових організацій, можливо, щось пов’язане з молоддю. — З його широкої усмішки хлопця, який явно бере участь у студентському управлінні, було видно, що він готується до успішної кар’єри, яку колись пророкували Платту. — І, сподіваюся, тобі не видасться маячнею, коли я скажу, що почасти завдячую цим тобі.

— Це як?

— Маю на увазі бажання працювати з неблагополучними підлітками. Ти справив на мене велике враження, коли жив із нами чимало років тому. Твоя ситуація відкрила мені очі. Я тоді навчався в третьому класі чи десь так, але ти примусив мене подумати, що саме це я хочу колись робити — допомагати дітям.

— Ого, — сказав я, ще не отямившись від пасажу про неблагополучних дітей. — Хм. Круто.

— І це просто чудово, бо існує багато способів, якими ми можемо допомогти дітям, які потрапили в біду. Не знаю, чи тобі доводилося бувати в окрузі Колумбія, але там є чимало вбогих районів, я долучився до проекту навчання дітей із проблемних сімей читання й математики, і цього літа поїду на Гаїті з організацією «Середовище людяності».

— Це він?

Тонкий перестук підборів по паркету, легкий дотик пальців до мого рукава, і я не встиг упізнати Кітсі, як її руки вже обхопили мене і я всміхався в її біляве волосся.

— О, ти змок наскрізь, — сказала вона, тримаючи мене на відстані простягнутих рук. — Поглянь на себе. Як ти сюди дістався? Плавом? — Вона мала довгий і гарний ніс містера Барбура і його чистий, прозорий аж до дурнуватої наївності погляд — майже такий самий, як тоді, коли вона була дев’ятирічною дівчинкою зі сплутаним волоссям у шкільній формі і, розчервонівшись, спотикалася під вагою свого рюкзака, — а тепер, коли вона подивилася на мене, я зблід, побачивши, якою сліпуче-холодною красунею вона стала.

— Я… — Щоб приховати спантеличеність, я подивився знову на Тодді, заклопотаного моїм плащем та квітами. — Усе це здається таким дивним. Я маю на увазі передусім тебе (до Тодді). Скільки років тобі було, коли я бачив тебе востаннє? Сім? Вісім?

— Я тебе розумію, — сказала Кітсі, — цей малий пацюк так хоче тепер здаватися поважною особою, так? Платте, — Платт неквапно зайшов до вітальні, погано поголений, у твідовому костюмі й грубому светрі, наче похмурий рибалка з п’єси Сінга[142], — де вона хоче, щоб ми зібралися?

— Еее… — він здавався спантеличеним, потираючи вкриту щетиною шию, — у її пенатах, звичайно. Ти нічого не маєш проти? — запитав він у мене. — Етта накрила стіл там.

Кітсі насупила брови.

— Отакої. Хоч усе буде о’кей, я думаю. У такому разі віднеси собак на кухню. Ходімо, — вона схопила мене за руку й потягла за собою відчайдушним, поривчастим рухом, аж нахиливши мене вперед, — ми організуємо випивку, вона тобі не зашкодить. — Було щось від Енді в застиглості її погляду, в уривчастості її дихання — так ніби його астматичний розкритий рот перетворився на її чарівно розтулені губи, на хрипкуваті звуки старлетки. — Я сподівалася, вона звелить накрити нам стіл у їдальні або принаймні на кухні, у її барлозі так похмуро — ти що питимеш? — запитала вона, обернувшись до пляшок у буфеті, де вже були виставлені келихи та відерце з льодом.

— Від отієї «Столічної» не відмовлюся. З льодом, звичайно.

— Справді? Ти певен, що вона тобі піде добре? Ніхто з нас її не п’є — тато завжди замовляв її, бо йому подобалась етикетка. — Вона підняла пляшку «Столічної» й помахала нею. — Він вважав, що її виготовлено в дусі холодної війни… Як ти її назвав?

— «Столічная».

— Дуже автентично звучить. Я навіть не спробую повторити. А знаєш, — сказала вона, спрямувавши на мене свій аґрусно-сірий погляд. — Я боялася, ти не прийдеш.

— Погода не така вже й погана.

— Так, але… — блим-блим, — я думала, ти ненавидиш нас.

— Ненавиджу вас? Ні.

— Ні? — Коли вона засміялась, я зачаровано спостерігав, як лейкемічна тьмяність Енді в ній перетворювалася на цукрове сяйво диснеївської принцеси. — Але я була такою жахливою.

— Я не звертав уваги.

— Це добре. — Після тривалої паузи вона обернулася до напоїв. — Ми жахливо ставилися до тебе, — сказала вона напрямки. — Тодді і я.

— Облиш. Ви обоє були малими дітьми.

— Воно-то так, — вона прикусила нижню губку, — але ж ми все розуміли. А надто після того, що з тобою сталося. А тепер… Тобто коли тато й Енді…

Я чекав, коли вона сформулює свою думку, натомість вона лише ковтнула вина (білого; Піппа пила червоне), а тоді штовхнула мене в зап’ясток.

— Мама тебе чекає, — сказала вона. — Вона така схвильована цілий день. Ходімо?

— Звичайно.

Легенько, ледь торкаючись, я взяв її за лікоть, як, я бачив, робив містер Барбур зі своїми гостями «прекрасної статі», й повів по коридору.

VIII

Той вечір став мішаниною минулого і сучасного: дитячий світ чудодійно зберігся в деяких аспектах і сумно змінився в інших, так ніби Дух Минулого Різдва і Дух Прийдешнього Різдва об’єдналися, щоб подбати про цей вечір. Та попри те що відсутність Енді весь час вискакувала моторошною прогалиною («Енді і я…», «А ти пам’ятаєш, як Енді…»), а все інше здавалося дивним і здрібнілим (пиріг на розкладному столі в кімнаті місіс Барбур?), найдивовижнішою частиною вечора було моє глибоке, безглузде почуття повернення додому. Навіть Етта, коли я повернувся до кухні привітатися з нею, скинула фартух і підбігла мене обняти: