Щиголь - Донна Тартт
Я стояв, ховаючи руки в кишенях пальта, сумно дивлячись крізь запітнілі від весняної вогкості окуляри на каламутну воду Ставка: кілька невеселих брунатних качок, поліетиленові торбинки в очереті. Більшість лавок були позначені іменами благодійників — у пам’ять місіс Рут Кляйн абощо, — але лавка моєї матері, місце нашої зустрічі, одна в цій частині парку, була подарована анонімним жертводавцем, і напис на ній був набагато більш таємничим: «УСЕ, ЩО МОЖЛИВЕ». Це була Її лавка ще до того, як я народився; коли вона тільки переїхала до цього міста, вона сиділа тут із бібліотечною книжкою у свої вільні дні, заощаджуючи на обіді, коли їй треба було купити квиток до музею або кінотеатру «Париж». Трохи далі, за ставком, де стежка ставала порожньою й темною, був недоглянутий зарослий куточок, де ми з Енді розвіяли її прах. Це Енді вмовив мене прийти сюди й розвіяти її прах саме в цьому місці всупереч міській забороні:
«Адже саме тут вона зустрічала нас».
«Так, але тут розсипано отруту для пацюків».
«Ну ж бо, висипай. Можна це зробити тепер. Нікого поблизу не видно».
«Вона любила також морських левів. Ми постійно ходили дивитися на них».
«Так, але, звичайно ж, ти не захочеш висипати її попіл там, бо там смердить рибою. До того ж у мене мурашки по тілу бігають від того, що ця банка стоїть у моїй кімнаті».
VI
— Господи, — сказав Гобі, коли побачив мене при світлі. — Ти білий як папір. Ти, бува, не захворів?
— Еее…
Він саме збирався вийти, перекинувши пальто через руку. Позаду нього стояли містер і місіс Фоґелі, застебнуті, вони отруйно посміхалися. Мої взаємини з Фоґелями (або «Стерв’ятниками», як називав їх Гриша[139]) значно охололи, відколи я став порядкувати в крамниці. Вважаючи, що багато речей вони вкрали, я тепер підняв до неба ціни на все, що, на мою думку, могло їх зацікавити.
І хоч місіс Фоґель, яка не була дурепою, стала прямо телефонувати до Гобі, я зазвичай руйнував її плани різними способами, зокрема повідомляв, що вже продав ту річ, про яку йдеться, лише забув позначити її етикеткою.
— Ти вже їв? — вічно літаючи в хмарах і ні про що не здогадуючись, Гобі досі не мав найменшого уявлення про те, що Фоґелі і я давно не плекаємо одне до одного приязних почуттів. — Ми йдемо обідати в таверну нижче по вулиці. Ходімо з нами.
— Ні, дякую, — сказав я, відчуваючи, що місіс Фоґель так і просвердлює мене поглядом — неприязна, єхидна посмішка, очі наче скалки агату на її старому й гладенькому обличчі молочарки. Я завжди з великою втіхою відповідав їй таким самим поглядом, але тепер у яскравому світлі відчув, що видихнувся й розкис, ніби втратив силу й зухвалість. — Думаю, еее, сьогодні я вечерятиму вдома.
— Ти погано почуваєшся? — люб’язно запитав містер Фоґель, лисий житель південного заходу, в окулярах без оправи, підтягнутий і вбраний у бушлат, погані твої справи, якщо він твій банкір, а ти прострочив виплату за іпотекою. — Я тобі співчуваю.
— Приємно з тобою зустрітися, — сказала місіс Фоґель, ступивши наперед і поклавши свою пухку руку на мій рукав. — Задоволений візитом Піппи? Я хотіла з нею зустрітися, але вона була надто заклопотана зі своїм бойфрендом. Що ти про нього думаєш? Як його звуть? — Вона обернулася до Гобі. — Елліот?
— Еверетт, — відповів Гобі байдужим голосом. — Приємний хлопець.
— Ага, — сказав я, стягуючи пальто з плеча.
Нещодавня поява Піппи з лондонського літака з цим Евереттом була одним із найбільших розчарувань у моєму житті. Рахуючи дні, години, тремтячи від недосипання й збудження, неспроможний не дивитися на годинник кожні п’ять хвилин, я стрибнув із ліжка на дзвінок у двері й кинувся бігцем, щоб відчинити, — і там вона стояла попідруч із цим вульгарним англійцем!
— І чим він займається? Теж музикант?
— Бібліотекар у книгозбірні музичної літератури, власне кажучи, — відповів Гобі. — Не знаю, як це робиться сьогодні, з комп’ютерами та всім іншим.
— О, я певна, Тео знає все про цю справу.
— Ні, не знаю.
— Кібертекар? — сказав містер Фоґель із не характерним для себе веселим смішком. І, звертаючись до мене: — Чи правду кажуть, що нині молоді люди можуть закінчити школу, ногою не ступивши до бібліотеки?
— Звідки мені знати?
Музичний бібліотекар! Мені довелося зібрати всю свою витримку, щоб, не змінившись на обличчі (усередині в мене все переверталося), потиснути його простягнуту пітну англійську руку, «Привіт, я Еверетт, а ти, мабуть, Тео, я чув про тебе так багато, ля-ля-ля», — а я тим часом стояв у дверях, наче настромлений на багнет янкі, дивлячись на чужинця, який щойно мене порішив. Це був худий окатий шмаркач, невинний, банальний, нахабно веселий, одягнений у джинси й толстівку з каптуром, наче підліток, а його миттєва винувата усмішка примушувала мене біліти від люті, коли ми залишалися з ним удвох у вітальні.
Кожна мить їхнього візиту була для мене тортурами. Але якось я протримався. Та хоч я й намагався перебувати від них якнайдалі (я, звичайно, вмію майстерно вдавати, але бути чемним із ним мені було неймовірно важко; усе в ньому — його рожева шкіра, його нервовий сміх, волосся, яке стриміло крізь манжети його сорочки, — вселяло мені бажання накинутися на нього й повибивати його кінські англійські зуби; ото була б несподіванка, думав я, якби якийсь антиквар-очкарик відкрутив йому яйця й забрав їх у свою колекцію?). А проте хоч як я намагався, та не міг відірватися від Піппи, постійно крутився біля неї й ненавидів себе за це, таким болісно збудженим робила мене її присутність: її босі ступні, які я бачив під час сніданку, її голі ноги, її голос. Несподіваний зблиск її пахв, коли вона стягувала светр через голову. Агонія дотику її руки, коли вона брала мене за лікоть. «Привіт, мій любий! Привіт, рідний!» Вона тихо підкрадалася позад мене, затуляла мені очі долонями —
