Щиголь - Донна Тартт

Тодді («Будь ласка, називайте мене Тодд») виріс до батькового становища капітана столу, керуючи розмовою з дещо автоматичною, але вочевидь щирою чарівністю, хоч місіс Барбур була зацікавлена в розмові лише зі мною — трохи про Енді, але здебільшого про її родинні меблі, кілька одиниць яких, від «Ізраеля Сека», були куплені в 1940-х роках, але більшість дісталася її родині з колоніальних часів, — десь на середині обіду вона підвелася з-за столу й повела мене за руку, щоб показати комплект стільців і туалетний столик із червоного дерева — часи королеви Анни, Салем, штат Массачусетс, — ці стільці були в родині її матері з 1760 року. («Салем? — подумав я. — Чи ці Фіппси, її предки, спалювали відьом? Чи самі були відьмами й чаклунами?» Окрім Енді — таємничого, усамітненого, самодостатнього, неспроможного на безчестя, цілком позбавленого як підлоти, так і харизми, — інші Барбури, навіть Тодд, усі мали в собі щось непоясненне, спостережливу, підступну амальгаму благопристойності і зла, а тому було легко уявити, як їхні предки збиралися вночі в лісі, скидали з себе свої пуританські балахони, щоб повеселитися біля поганського вогнища.) Кітсі і я говорили між собою мало — через місіс Барбур; та майже щоразу, коли я дивився в її напрямку, я бачив її погляд на мені. Платт — чий голос охрип після п’яти (шести?) великих порцій джину з лаймом, відвів мене до бару, після того як ми пообідали, і сказав:

— Вона на антидепресантах.

— Ти про кого? — запитав я, захоплений зненацька.

— Про Кітсі. Мама до них би й не доторкнулася.

— Ну, знаєш… — Його тихий голос мене збентежив, так ніби він питав моєї думки або хотів, щоб я втрутився в цю суперечку. — Сподіваюся, вони принесуть їй більше користі, ніж принесли мені.

Платт відкрив рота, але потім, як мені здалося, передумав казати те, що хотів.

— Думаю, вона витримає, — сказав він, напівобертаючись. — Але для неї це стало страшною несподіванкою. Кітсі була дуже близька з обома ними, ближча до Енді, аніж будь-хто з нас.

— Справді?

Я не сказав би, що в дитинстві взаємини між ними були дуже близькими, хоч Кітсі частіше, ніж брати Енді, трималася неподалік, хіба що тільки нила й дражнилася.

Платт зітхнув, дихнувши на мене перегаром джину, що мало не збив мене з ніг.

— Ага. Вона взяла академічну відпустку з Веллеслі — але навряд чи вона туди повернеться, можливо, піде навчатися до Нової школи, а може, влаштується на службу, бо після того, що сталося, їй важко буде в Массачусетсі. Вони дуже часто зустрічалися в Кембриджі — вона, звичайно, гидко себе почуває, що вона не поїхала тоді допомогти татові. Вона була в кращих стосунках із татом, аніж будь-хто, але хотіла піти на якусь вечірку, тому зателефонувала Енді й попросила, щоб він поїхав до тата замість неї… ось так було.

— Паскудство.

Я стояв приголомшений біля бару, зі щипцями для льоду в руках, із гіркотою думаючи про іншу людину, яка руйнує себе тією самою отрутою «ну чому я тоді…» і «якби ж я тільки…», що зіпсувала моє власне життя.

— Отож, — сказав Платт, наливаючи собі ще одну щедру порцію джину. — Отаке з нею коїться.

— Їй не слід себе винуватити. Це безглуздо. Одне слово, — сказав я, знервований водянистим, мертвим поглядом, який спрямував на мене Платт через вінця свого келиха, — якби вона була на тій яхті, вона втопилася б, а не він.

— Ні, вона не втопилася б, — категорично заявив Платт. — Кітс — чудова морячка. Розумні рефлекси, розумна голова на плечах іще з малого віку. Що ж до Енді, то він завжди думав про якісь свої орбітні резонанси або якусь комп’ютерну херню, яку відразу починав обробляти на своєму лептопі, коли приходив додому, будь-яка природна подія могла вибити його з колії. Цілком, мать його, типово. В усякому разі, — спокійно провадив він, ніби й не помітивши, який я вражений його словами, — вона тепер приголомшена, сам розумієш. Ти запросив би її до ресторану чи куди завгодно, мама буде в захваті.

ІХ

Коли я вийшов уже після одинадцятої години, дощ припинився, вулиці блищали від води, і Кеннет, нічний швейцар (той самий важкий погляд і дух солодового лікеру, з більшим животом, але в усьому іншому такий самий, як і колись), стояв у дверях.

— Навідуйся частіше, — сказав він; те саме він говорив, коли я був зовсім маленький і моя мати приходила забирати мене вранці, коли я ночував тут в Енді, тим самим млявим голосом, можливо, лише трохи повільніше. Навіть у задимленому постапокаліптичному Мангеттені його можна було уявити біля дверей у клаптях колишньої форми, тоді як Барбури спалювали б для тепла стоси старих журналів «National Geographic», живучи на джині та крабових консервах.

Хоча смерть Енді й проникла в усі куточки вечора булькітливою отрутою, вона була надто грандіозною, щоб поміститися в голові, — хоч не менш дивним було те, якою неминучою вона здавалася, коли озирнутися назад, якою дивно передбачуваною, так ніби він страждав на якусь фатальну вроджену хворобу. Навіть коли він мав шість років і ходив спотикаючись, замріяний, астматичний, безнадійний, тінь нещастя й раннього скону нависала над його рахітичним маленьким тілом, позначивши його як особу, у якої космосом написано «вдар мене» на спині.

І було також незвично спостерігати, як його світ кульгає без нього. Як дивно, думав я, перестрибуючи через потоки води, які струменіли на хіднику, що лише кілька годин можуть усе змінити, — або, точніше, як дивно відкрити, що сучасне містить у собі такий сліпучий уламок живого минулого, ушкодженого й подряпаного, але не зруйнованого. Енді добре ставився до мене, коли я не мав іншого друга. Тепер принаймні я міг віддячити добрим ставленням до його матері та сестри. Тоді мені й на думку не спадало — хоч я це розумію тепер, — що я роками не вилазив зі свого ступору й відчуття гіркого нещастя та замкненості в собі; зрозумів, що за своїми відчуженням і трансом, інертністю й відстороненістю, за звичкою терзати власне серце я не бачив безлічі маленьких, непомітних повсякденних виявів доброти, і навіть розуміння самого цього слова доброта означало, що я піднявся від несвідомості до лікарняного усвідомлення голосів і людей, подолавши гудіння машин, що наповнювало мені мозок.

Х

Хоч я й ковтав наркотики через день, я все одно був наркоманом, як часто нагадував мені Джером, а надто тому, що далеко не завжди