Місячний камінь - Вилки Коллінз

Я вклонився і дав можливість Беттереджу провести гостя у відведену для нього кімнату. Виходячи, Беттередж кинув на мене такий погляд, який зрозумілий був без слів: «Ви маєте непрошеного гостя, містере Дженнінгс, і ім'я йому — Брефф!»

Тепер мені лишалось витримати зустріч із двома дамами. Я спустився східцями — трохи схвильований, признаюсь, — і пішов до вітальні міс Веріндер.

Дружина садівника (їй доручили подбав, аби дамам було зручно) зустріла мене в коридорі першого поверху. Ця чудова жінка виявляє мені надмірну люб'язність, яка, очевидно, є наслідком непереборного страху. Тільки-но до неї заговорю, вона витріщує очі, тремтить і присідає. У відповідь на моє запитання, де міс Веріндер, вона вирячила очі, затремтіла і, без сумніву, присіла б, якби міс Веріндер сама не перервала цієї церемонії, несподівано відчинивши двері своєї вітальні.

— Ви містер Дженнінгс? — запитала вона.

Перш ніж я встиг відповісти, вона, нетерпляче бажаючи поговорити зі мною, вийшла в коридор. Ми зустрілись біля підставки гасової лампи, світло якої падало на нас. Глянувши на мене, міс Веріндер зупинилась у нерішучості, але відразу опанувала себе, трохи почервоніла, а потім з чарівною відвертістю простягнула мені руку.

— Я не можу вважати вас сторонньою людиною, містере Дженнінгс, — сказала вона. — О, коли б ви тільки знали, яке щастя приносили мені ваші листи!

Вона глянула на моє некрасиве, зморшкувате обличчя із щирою вдячністю, такою новою для мене в моїх стосунках з ближніми, що я розгубився, не знайшовши, що відповісти. Я зовсім не був підготовлений до її доброти й чарівності. Страждання багатьох років, хвалити бога, не зробили мого серця черствим. Я був таким незграбним і сором'язливим з нею, як безвусий юнак.

— Де він зараз? — запитала вона, відверто виявивши свою головну зацікавленість — зацікавленість долею містера Блека. — Що він робить? Чи говорив про мене? Чи в хорошому він настрої? Як він сприймає обстановку цього будинку після того, що сталося в минулому році? Коли ви збираєтесь дати йому лауданум? Можу я подивитись, як ви будете його наливати? Я так цікавлюся всім цим, я так схвильована, — я маю сказати вам десять тисяч різних речей, і всі вони крутяться у мене в голові, так що не знаю, з чого почати. Ви не дивуєтесь моїй цікавості?

— Ні, — сказав я. — Насмілюсь думати, що я її цілком розумію.

Вона була далека від того, щоб грати в ніяковість, і відповіла мені, як могла б відповісти братові чи батькові:

— Ви звільнили мене від невимовного страждання, ви дали мені нове життя. Хіба можу я бути невдячною і приховувати будь-що від вас? Я люблю його, — сказала вона просто, — я любила його від початку до кінця, навіть тоді, коли була в своїх думках несправедлива до нього, навіть тоді, коли говорила йому найжорстокіші й найсуворіші слова. Чи може він у цьому пробачити мені? Сподіваюся, що так, — боюся, що це єдине пробачення, яке я маю. Коли завтра він довідається, що я в домі, як ви гадаєте…

Вона не договорила і дуже серйозно подивилась на мене.

— Думаю, — відповів я, — що завтра вам лишиться повторити йому те, що ви тільки що сказали мені.

Обличчя її запроменилося; вона підійшла на крок ближче до мене. Пальці її почали нервово перебирати пелюстки квітки, яку я зірвав у саду і вставив собі в петельку сюртука.

— Останнім часом ви часто бачилися з ним? — запитала вона. — Чи справді ви в ньому побачили це?

— Справді побачив, — відповів я. — Я цілком упевнений в тому, що відбудеться завтра. І я хотів би мати таку саму упевненість у подіях, які стануться сьогодні вночі.

На цьому місці наша розмова була перервана появою Беттереджа з чайною тацею. Він подарував мені другий багатозначний погляд, коли проходив до вітальні. «Так, так, мовляв. Куй залізо, поки гаряче. Непрошений гість нагорі, містере Дженнінгс, непрошений гість нагорі!»

Ми слідом за ним пішли в кімнату. В кутку сиділа маленька літня леді, із смаком одягнута, повністю захоплена витонченим вишиванням; вона випустила роботу з рук і злегка скрикнула, побачивши мій циганський колір обличчя і шпакуватий чуб.

— Місіс Меррідью, — сказала міс Веріндер, — це містер Дженнінгс.

— Прошу пробачення у містера Дженнінгса, — сказала леді мені, дивлячись на міс Веріндер. — Поїздка залізницею завжди виснажує нерви. Я стараюся заспокоїти їх, займаючись своєю звичайною роботою. Не знаю, чи доречне моє вишивання за таких надзвичайних обставин. Якщо це заважає медичним дослідам містера Дженнінгса, то я, звичайно, з задоволенням відкладу свою роботу.

Я поспішив дати дозвіл вишивати так само, як я погодився на відсутність опудала і зламаного крила Купідона. Місіс Меррідью спробувала — на знак вдячності — глянути на мій чуб. Та не змогла і знову перевела погляд на міс Веріндер.

— Якщо містер Дженнінгс дозволить мені, — казала далі ця поважна леді, — я попросила б його зробити мені невелику послугу. Містер Дженнінгс має намір провести свій науковий дослід сьогодні вночі. Я брала участь у подібних експериментах, коли вчилася в пансіоні. Вони неминуче закінчувались вибухом. Чи не буде містер Дженнінгс такий ласкавий попередити мене, коли на цей раз станеться вибух? Я хотіла б переждати це, якщо це можливо, до того, як піду спочивати.

Я спробував запевнити місіс Меррідью в тому, що під час даного досліду вибуху за програмою не передбачається.

— Не передбачається? — перепитала поважна леді. — Я вельми вдячна містерові Дженнінгсу, хоч цілком зрозуміло, що він обманює мене заради мого ж спокою. Та я віддаю перевагу відвертості. Я цілком примирилася з вибухом, але все-таки бажала б, щоб він стався, якщо можливо, до того, як ляжу