Жменя праху - Івлін Во

— Треба гарненько роздивитися твого містера Вівера,— мовила Марджорі.— Нехай скине пальто і вип’є з нами.

Унизу сестри відчули себе трохи ніяково, а Бівер, навпаки, поводився цілком невимушено. Він був дуже елегантний і здавався набагато старшим.

«А він не такий поганий, твій містер Бівер,— здавалось, промовляв погляд Марджорі,— зовсім ні». І він, дивлячись на цих двох жінок — обох таких вродливих, але настільки по-різному, що, хоч і зразу було видно, що то сестри, вони немов належали до різних рас,— почав розуміти те, чого не міг збагнути цілий тиждень: чому, всупереч усім своїм звичаям і правилам, він телеграфував Бренді й запросив її до ресторану.

— Місіс Джіммі Дін страшенно засмучена, що їй не пощастило залучити вас до себе. Але я не виказала їй, що ви сьогодні робите.

— Перекажіть їй від мене вітання,— мовив Бівер.— А втім, ми однаково всі зійдемось у Поллі.

— Мені вже час іти. Обід призначено на дев’яту.

— Зачекай трошки,— попросила Бренда.— Вони напевне припізняться.

Тепер, коли вона мала лишитися на самоті з Бівером, їй зовсім цього не хотілось.

— Ні, я таки вже мушу йти. Розважайтеся на здоров’я.— Марджорі відчула себе старшою сестрою, побачивши, як Бренда бентежиться й ніяковіє на початку любовної пригоди.

Коли Марджорі пішла, обом стало страшенно незручно, бо за минулий тиждень, хоч вони зовсім не бачилися, між ними виник зв’язок куди інтимніший, ніж давало їм право їхнє нетривале знайомство. Якби Бівер був досвідченіший, він зразу підійшов би до Бренди, яка сиділа на бильці крісла, обняв би її й поцілував, і вона б, певне, не пручалась. Натомість він сказав невимушеним тоном:

— Нам, мабуть, теж пора їхати.

— Авжеж, але куди?

— Я думав — до Еспінози.

— Тільки я хочу, щоб ви пам’ятали: це я вас запрошую.

— Та що ви... Хіба ж можна...

— А що ж тут такого? Я на рік старша за вас, солідна матрона, та ще й багатенька, тож прошу не заперечувати: платити буду я.

Бівер протестував, аж поки за ними зачинили дверцята таксі.

Холодок усе не розвіювався, і Бівер почав був казати собі: «Може, вона чекає, щоб я пішов у атаку?» Тож коли машина застрягла в тисняві біля Мармурової арки, він схилився до Бренди й хотів її поцілувати, але вона відсунулась. Він попросив: «Брендо, я благаю вас», але вона твердо похитала головою й відвернулася до вікна. Потім, усе ще не відриваючи погляду від вікна, взяла його за руку, і вони мовчки просиділи так, поки не доїхали до ресторану. Бівер зовсім розгубився.

Та коли вони знов опинилися на людях, до нього вернулося самовладання. Еспіноза провів їх до їхнього столика; він стояв трохи осторонь, праворуч від дверей — то був єдиний столик у ресторані, за яким можна було спокійно розмовляти, не боячись, що хтось підслухає. Бренда передала Біверові меню.

— Вибирайте. Для мене трошечки, і щоб усе було з крохмалем, але без протеїну.

Хоч би що ви замовляли, рахунки у Еспінози, як правило, подавали майже однакові, але Бренда могла цього й не знати, і, оскільки було домовлено, що платить вона, Біверові було незручно замовляти явно дорогі страви. Все ж вона наполягла, щоб принесли шампанське, а потім іще графинчик лікеру для Вівера.

— Ви не уявляєте собі, яка я схвильована: оце вперше в житті я в ресторані з кавалером.

Вони просиділи в Еспінози, поки не настав час їхати до Поллі. Раз чи двічі вони потанцювали, але здебільшого балакали, сидячи за столиком. Взаємний інтерес настільки переважав їхні скупі відомості одне про одного, що вони ніяк не могли наговоритися.

Нарешті Вівер сказав:

— Даруйте мені, що я так по-дурному поводився у таксі.

— Г-м...

Він одразу змінив тон.

— Ви дуже розсердилися, коли я хотів вас поцілувати?

— Я? Ні, не дуже.

— Тоді чому ж ви не дозволили?

— О господи, ви ще так багато не розумієте.

— Чого саме?

— Ніколи не питайте про таке. Будете пам’ятати?

Тоді він образився:

— Ви розмовляєте зі мною, як із жовтодзьобим студентиком, що вперше в житті зважився гульнути.

— Он як? То, виходить, ви надумали гульнути?

— Я — ні.

Запала мовчанка, потім Бренда сказала:

— Боюся, чи не зробила я помилки, запросивши вас до ресторану. Скажіть, хай нам принесуть рахунок, і їдьмо до Поллі.

Рахунок подали через десять хвилин, мовчати так довго не випадало, і Бівер сказав, що просить пробачити йому.

— Вам слід навчитися бути люб’язнішим,— мовила статечно Бренда.— Гадаю, вам це буде неважко.

Коли нарешті принесли рахунок, вона запитала:

— Скільки треба дати на чай?

Бівер пояснив.

— Ви певні, що цього досить? Я б дала удвічі більше.

— Цілком досить,— сказав Бівер і знову відчув себе старшим, а Бренді тільки цього і треба було.

Коли вони сіли в таксі, Бівер зразу побачив: Бренді хочеться, щоб він її поцілував. Проте він вирішив, що не варто їй надміру потурати. Отож він відсунувся від неї і завів мову про якийсь старий особняк: мовляв, його ламають, щоб звільнити місце для великого будинку з квартирами.

— Помовч,— сказала Бренда.— йди сюди.

Коли він поцілував її, вона своїм звичаєм потерлася щокою об його щоку.

Прийом у Поллі був саме такий, як господиня хотіла,— точне відтворення найкращих прийомів, на яких вона була присутня минулого року: той самий оркестр, така сама вечеря, ті самі гості. Вона не прагнула ані вчинити сенсацію, ані того, щоб її прийом кілька місяців згадували як щось незвичайне, вона не ганялася ані за відлюдькуватими знаменитостями, ані за екзотичними чужоземцями. Їй потрібен був звичайний пишний прийом, і вона домоглася цього. Прийшли майже всі, кого вона запросила. Коли й існували якісь іще вищі, недосяжні для неї світи, Поллі про них не знала. Вона хотіла залучити до себе саме цих людей, і вони вшанували її своєю присутністю. І, стоячи поряд з лордом Кокперсом,— виконуючи свій обов’язок господаря дому, він з’явився сьогодні на людях з дружиною, що траплялося дуже рідко,— Поллі оглядала своїх гостей і поздоровляла себе з тим, що сьогодні в неї дуже мало людей, яких би їй не хотілося бачити. В минулі роки люди зловживали її гостинністю і приводили з собою всіх, з ким вони того дня обідали. Цього року їй