Книги Якова - Ольга Токарчук

серед черепків і посилає мені знаки. Пригадалося мені, як ми з ребе Мордке подорожували до Стамбула. Вона, Божа Присутність, оселилася в цьому мерзенному світі. Вона — це хтось, кого неможливо уявити, хтось, позбавлений форми, та все ж матеріальний; діамант у брилі чорного вугілля. Не хто інший, як ребе Мордке, ввів мене в таємницю Шехіни. Вільний від упереджень, таких поширених серед євреїв, він приводив мене в різні місця. Тільки-но ми прибули до Стамбула, наступного ж дня пішли до Софії — великого храму тієї християнської Марії, матері Ісуса, яку ребе Мордке вважав такою близькою до Шехіни. Мене це вразило. Сам я ніколи не ввійшов би до християнського храму. Та й у цьому — дарма що його перетворили на мечеть — мені було якось незручно. Я радо перескочив би цей етап моєї освіти. Мої очі не звикли до стінописів. Коли я побачив на стіні велике зображення жінки, яка до того ж пильно в мене вдивлялася, мені стало якось задушливо, такого я ніколи раніше не відчував, серце загупало, я вже ладен був вийти звідти, але ребе Мордке схопив мене за руку і завернув. Я сидів на холодній підлозі біля стіни, на якій було щось написано грецькою — мабуть, багато століть тому, — і поступово повертався до тями, аж доки моє дихання не вирівнялося і я знову не зміг глянути на ту дивовижу:

Жінка виходить зі стіни, високо під куполом, над головами; вона могутня. У неї на колінах дитина, вона тримає її, наче плід дерева. Але найважливішою є не дитина. Її лагідне обличчя не виражає жодних почуттів, крім одного, найфундаментальнішого: безумовної любові. «Я знаю, — каже вона, не ворушачи вустами. — Я все знаю і бачу, і нічого немає поза моїм розумінням. Я тут від початку віків, присутня в найменшій крихті матерії, у камені, мушлі, крильці комахи, листку дерева, краплі води. Розколи дерево — і побачиш мене там, розбий скелю — і мене там знайдеш».

Так, здавалося, промовляла та велетенська постать.

Я відчував, що та велична фігура відкриває мені якусь очевидну істину, але збагнути її тоді не міг.

22

Корчма на правому березі Вісли

Молівда з Яковом дивляться на Варшаву з боку передмістя, що зветься Прагою. Бачать місто, розташоване на високому березі ріки, почасти іржаве, почасти брунатне — такою є барва стін і дахів міських кам’яниць, що стоять стиснуті, наче вулики. Оборонний мур із червоної цегли в кількох місцях геть обвалився і поріс деревами-самосійками. Над містом вивищуються вежі костелів: гострий шпиль колегіати Святого Яна, купол костелу єзуїтів, кутаста башта костелу Святого Мартина на вулиці Пивній, і нарешті, з боку Вісли — висока Маршалковська вежа. Молівда вказує на кожну вежу рукою і називає, неначе хвалиться своїми маєтками. Ще показує Королівський замок з годинником на вежі й красиво розпланованими садами внизу: там лежить іще несміливий перший сніг. Кручі й місто на них схожі на якусь аномалію серед цього плаского, рівнинного ландшафту.

Западає темрява, пором уже не відчалюватиме на лівий берег. Тож вони знаходять прихисток у прибережній корчмі, низькій і задимленій. Оскільки вони одягнені як вельможі й вимагають кімнати чистої й з окремими ліжками, корчмар ставиться до них по-особливому. На вечерю вони замовляють печених курчат і кашу з салом, а до того — сир і квашені огірки. Огірки Якову не смакують, він їх не їсть. Сьогодні Яків якийсь тихий і зосереджений. Він поголився, на підборідді — м’яка ямочка, під очима — вічні тіні, які зараз особливо помітні, бо нижня частина обличчя світла. На ньому — висока хутряна шапка, тож корчмар гадає, що він — якийсь турок, можливо, посол.

Молівді вже трохи зашуміло в голові від горілки. Він не звик до міцної мазовецької оковитої. Простягає руку через стіл і торкається пальцем щоки Якова, мабуть, усе ще дивуючись цьому безбородому обличчю. Яків здивовано поглядає на нього, не припиняючи жувати. Розмовляють турецькою, тож почуваються в безпеці.

— Ти не переймайся. Король тебе прийме, — каже Молівда. — До нього писав Солтик. І ще багато хто замовив слово.

Яків доливає йому горілки, сам п’є небагато.

— Баба (так кажуть про Коссаковську) на цей час дає тобі безкоштовно помешкання і прислугу. Привезеш сюди Хану, якось влаштуєшся.

Молівда його втішає, але самому йому здається, ніби він штовхає Якова у лев’ячу пащеку. Особливо сьогодні, коли він побачив це місто — набундючене й порожнє водночас. Його й самого мучить якась тривога. Але що ще може статися після львівської пошесті й похоронів у Любліні?

— Мені не треба влаштовуватися, — каже Яків похмуро. — Я хочу, щоб мені дали землю і владу над тією землею…

Молівда розуміє, що Яків хоче багато. Змінює тему.

— Візьмімо собі шльондру, — каже він заохотливо. — Одну на двох. Обидва з нею побавимося, — додає не надто впевнено.

Але Яків хитає заперечно. Срібною зубочисткою, яку завжди має при собі, виколупує з-поміж зубів шматочки м’яса.

— Якось довго нема відповіді. Мені вже здається, він не хоче мене приймати.

— А чого ти сподівався? Це королівська канцелярія. Таких прошень, як твоє, там сотні. Король не всі папери уважно читає. А листів і петицій у нього гора. У мене там є хороший знайомий. Він покладе твій лист на видне місце. Треба зачекати.

Молівда бере ще м’яса і тримає перед собою куряче стегно, наче іграшкову шабельку. Йому кортить подражнити Якова. Передражнює його.

— Тоді я скажу замість тебе, — копіює він акцент, із яким говорять польські євреї. — Ми з довірою до святої Церкви приступили, долю нашу в руки Його Величності віддавши, і сподіваємося, що своїх найменших підданих не кине він напризволяще…

— Припини, — каже Яків.

Молівда замовкає. Яків наливає собі горілки й випиває залпом. В його очах з’являється блиск, похмурість тане, як весняний сніг. Молівда підсувається ближче до нього і кладе руку Якову на плече. Обертається за його поглядом і бачить двох дівчат: одна виглядає як куртизанка, інша, світліша, схожа на шляхтянку. Видно, що це повії не найгіршого ґатунку; вони й самі зацікавлено поглядають на гостей, вважаючи, їх, певно, якимись заморськими шляхтичами. Чи послами, які подорожують. Молівда їм по-змовницькому підморгує, але Яків стримує його: тут повно шпигунів, усяке може бути. Не пасує.

Сплять вони в одній кімнаті, на ліжках, що нагадують нари. Не роздягаються. Яків підклав собі під голову сорочку, аби йому не муляла шорстка тканина сінника. Молівда засинає, але прокидається від шуму знизу: там досі триває гулянка. Чути п’яні