Книги Якова - Ольга Токарчук
Про події у Варшаві та папського нунція
Прибувши до Варшави, Яків насамперед винаймає карету з трьома кіньми. Тепер їздить столицею, самотужки керуючи кіньми; вони запряжені незвичайно, один за одним, і це так дивує всіх, що ціла вулиця спиняється, щоб надивитися на таку чудасію. Ще він винаймає невеликий палацик за Залізною брамою, з каретним двором і стайнею, семикімнатний, вмебльований: у ньому мають поміститися всі, хто приїде з Любліна. Меблі — гарні й чисті, оббиті дамастом, є кілька дзеркал, скринь і диванів. Ще тут стоять кахельні печі. На горішньому поверсі — велике ліжко, яке він одразу по-панському велить застелити чистою постіллю. З допомогою Молівди набирає челядь: лакея, кухарку та дівчину для розпалювання печей і прибирання.
Також спрацьовують контакти каштелянової Коссаковської: першим запрошує його пан Браніцький, а далі кожен хоче приймати у своєму салоні цього неофіта й пуританина. Його кличуть до себе Яблоновські, у яких Яків робить фурор завдяки своєму кольоровому турецькому одягу. Всі присутні, одягнені на французький манір, з інтересом і симпатією дивляться крізь лорнети на цього дивного, побитого віспою, але красивого чоловіка. У Польщі чуже завжди користується більшою шаною, ніж своє. Всі розхвалюють його екзотичне вбрання, а чоловіки задоволено зазначають, що він більше скидається на турка чи перса, ніж на єврея; це такий панський комплімент. Пробігає хихотіння, коли песик княгині Анни піднімає лапку і обсикує красиві жовті чоботи гостя. Княгиня вважає це ще одним доказом великої симпатії, цього разу — з боку собаки, і всі тішаться хорошою прикметою. Наступними після Яблоновських Якова запрошують Потоцькі, також прихильні й гостинні. Відтепер усі великі доми хочуть мати в себе цю дивовижу.
Яків говорить небагато й загадково. Намагається відповідати на запитання допитливих гостей, а Молівда дещо прикрашає те, що каже Яків, і складається враження, що він — людина від природи розсудлива і статечна. Яків розповідає якийсь анекдот, а Молівда красиво згладжує подробиці. Йому доводиться гамувати Яковове самовихваляння — воно не пасує до високих порогів аристократичних салонів, де в моді скромність. Зате бундючність Якова подобається в шинках на передмісті, куди вони кілька разів заїжджали після нудних опер.
Далі їх приймає папський нунцій Серра.
Цей доглянутий літній чоловік із геть сивим волоссям дивиться на них із кам’яним виразом обличчя. Поки вони говорять, він ледь помітно киває головою, неначе повністю з ними погоджується. Яків уже мало не клюнув на цю показну ввічливість, але Молівда знає, що нунцій — лис, і ніколи напевне не знаєш, що він думає. Так їх вчать: зберігати спокій, уважно дивитися, старанно зважувати аргументи. Яків говорить турецькою, Молівда перекладає його латиною. Красивий молодий клірик байдуже занотовує все, сидячи за окремим столиком.
— Ось цей Яків Франк, — каже слідом за Яковом Молівда, — виїхав із дружиною, дітьми та шістдесятьма побратимами з турецьких країв. Вони втратили весь свій набуток, а оскільки жодних мов, окрім цілком непридатних тут східних, він не знає, мушу я перекладачем при них бути. Ось так тягнуло їх до віри християнської. Жодних тутешніх традицій не знають, важко їм тут, бо живуть з милостині добрих людей…
Молівда бачить зацікавлений і дещо іронічний погляд нунція й додає:
— Все, що у нього є, — то завдяки щедротам наших вельмож… До того ж чимало кривди від талмудистів зазнає цей побожний люд. Як-от зовсім недавно у Любліні, де стався кривавий напад на безневинних подорожніх. Найгірше ж те, що подітися цим людям нікуди, — мусять вони проситися під чужий дах.
Яків киває головою, наче все розуміє. Може, й розуміє.
— Протягом стількох віків нас гнали звідусіль, ніде ми не почувалися впевнено, ніде не могли пустити коріння, як годиться порядним людям. А якщо немає в тебе коріння, ти ніхто, — додає Молівда від себе. — Ти — мов билинка. Лише в Речі Посполитій знайшли ми притулок, захищені королівськими указами та прихильністю Церкви, — тут Молівда кидає погляд на Якова, який уважно слухає переклад. — Яка ж була б радість для Господа, якби нам тепер дозволили оселитися на своїх землях. Ми — жменька людей, які хочуть жити з іншими у злагоді. Це було б так, наче історія замкнулася в коло й повернулися давні порядки. І які ж заслуги мала б за це Польща — більші, ніж увесь світ, який так неприязно ставиться до євреїв.
Молівда навіть не помічає миті, коли замість «вони» починає казати «ми». Він уже стільки разів усе це повторював, що речення в нього виходять підозріло гладенькими та красивими. Все це таке очевидне, аж нудне. Невже хтось може вважати інакше?
— …Тому ми поновлюємо наше прохання передати нам якусь окрему територію поблизу турецького кордону…
— Di formar un intera popolazione, in sito prossimo allo stato Ottomano, — мимоволі повторює італійською молодий клірик незвичайної краси і замовкає, зарум’янівши.
Нунцій, витримавши паузу, звертає увагу, що деякі магнати радо запросили б до своїх володінь цей «божий люд». На це Яків вустами Молівди відповідає:
— Побоюємося, щоб на нас не наклали якихось повинностей, як на нещасних мешканців польських сіл.
— …miseri abitatori della campagna… — чути шепотіння клірика, який, вочевидь, таким чином допомагає собі записувати.
Тому-то Яків від імені своїх послідовників благає (implora), щоб відвели їм якесь окреме місце, найкраще — ціле поселення (un luogo particolare), присягаючи водночас, що, оселившись там усі разом (uniti), вони займатимуться ремеслом і не потраплятимуть на очі своїм переслідувачам.
Тоді нунцій дещо пожвавлюється і приязно повідомляє, що розмовляв із великим коронним канцлером, який виявив добру волю оселити їх у королівських володіннях. Таким чином вони стануть королівськими підданими. Церква ж готова прийняти їх у містах, які залишаються під єпископською юрисдикцією.
Молівда гучно видихає, але Яків навіть не моргає оком, зачувши цю добру звістку.
Далі розмова повертається до теми хрещення: що треба повторити його урочисто і привселюдно.
