Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Без свити він виглядає не так переконливо, як на відстані, оточений Псами. Можна сказати, що в нього цілком домашній, звичний вигляд, але я однаково напружуюся. Ввічливе вітання, само собою, як повелося, а тоді я знову дивлюся на Мастодонта, щоб не почати розглядати — з непристойним інтересом — Чорного.
— Ну, що я можу сказати...
Мастодонт — картатий паралелепіпед із по-боксерському приплюснутим носом і такими ж сплюснутими губами, оглядає зал поверх папірця з промовою, відкашлюється.
— Автомат би вам до рук, — підказують із залу. — І лягти першим двом рядам!
Підказують доволі голосно.
Мастодонт червоніє й обертає шиєю, видивляючись крикуна.
— Ну, ви... — хрипить він. — Тихо там, унизу!
Зал затамовує подих і чекає. Не варто думати, що надовго.
— Я, як і всі вчителі, які виступали тут до мене, немало крові та поту...
Чорний розповідає Горбачеві, як його відвідала вранці Нанетта:
— Дивлюся, лізе в кватирку. Сама прилетіла, я її не кликав. Навіть не відразу додумався, що то вона, як це не дивно. Знаєш же, ніколи вона до мене не лізла, навіть пташеням, а тут раптом прилетіла...
Чорний дивиться на Мастодонта, і Горбач також. Ледве ворушать губами, але мені все чути. При цьому чомусь є відчуття ніяковості, ніби я підслуховую. Абсолютно невиправдане. Адже я не винен, що сиджу так близько. Якби Чорний не хотів, щоб я його чув, він відловив би Горбача де-небудь в іншому місці.
— Прагнув зробити вас трохи здоровішими! — вривається в мої думки голос Мастодонта. — Не скажу, що досягнув у цьому великих успіхів...
— Ну, з автоматом воно було б надійніше, — знову підказують йому із залу.
Мастодонт витримує важку паузу. У залі сміх і порохкування.
— Але, як я вам уже не раз повторював...
— Хороший каліка — мертвий каліка! — захоплено підхоплює цілий хор.
Ще б пак. Вислови Мастодонта давно стали класикою. Їх навіть Слон може цитувати напам’ять.
— Ах ви, бісові виродки! — реве Мастодонт, з хрускотом опускаючи обидва кулаки на кафедру. — Відходи генофонду! Покидьки! — в повітря злітає хмарка пилу. Зал виє та вибухає скаженими оплесками. — Та я би по вас гранатою, а не те що...
Мастодонта стягують зі сцени. Зусиллями всього виховательського ряду. Акула на задньому плані скрушно сплескує плавцями.
Чорний повертається до мене:
— Що тепер буде з Курякою? — питає він.
— Те саме, що й з усіма, я думаю. Заберуть батьки.
Він киває, замислено потираючи підборіддя.
— У мене в самого двоє таких. А я все одно чомусь більше думаю про нього. Дивно. Для них так ніби краще, але відчуваєш себе зрадником. Не розумію, чому це так.
— Тому, що так і є. Ми їх зрадили.
Чорний дивиться спідлоба. Крихітні черепи витанцьовують на пов’язці, яка окільцьовує його голову; чорно-білий танок.
— Чим?
— Тим, що не зуміли змінити.
Чорний виймає із заплічного мішка сигарети й ховає одну до нагрудної кишені.
— Шкода його. Адже він гарний хлопець. Просто ви його дістали своїми звичками, ось він і озвірів. Я ж то знаю, як це буває.
— Ну, щоб тобі та й не знати, — люб’язно вставляю я.
Горбач наступає мені на ногу, байдуже оглядаючи стелю. Але Чорний, як не дивно, не ображається. Ватагування, безумовно, змінило його характер на краще.
— Єхида ти, Сфінксе, — тільки й каже він.
І все. Я чекаю, але ніякого продовження нема.
Акула тим часом оголошує «одного з наших учнів, який висловив бажання виступити», і на сцену вивозять гордого Фазана, якого в його чорно-білій уніформі неможливо відрізнити від інших представників їхнього племені.
— У кожній зграї, — говорить Чорний, — своя біла ворона. Навіть у Фазанів. Ми цього не можемо помітити, хіба що вони витурюють цю білу ворону на нашу територію, як були витурили Куряку. У Псів — та ж таки пісня. Гризуться один з одним, поки не зосередять усю увагу на комусь одному. Тоді цьому комусь одному стає дуже зле.
Я розкриваю рота, але, перехопивши красномовний погляд Горбача, тут же його закриваю. Чорний, проте, встигає прочитати в мене на обличчі багато чого.
— Ти знову про мене збирався висловитися? І сказав би. Тільки це не зовсім те. Я сам хотів бути білою вороною. Я вас провокував. Може, я нею і був, але не аж настільки, як мені того хотілося.
— Тебе зараз що хвилює: те, наскільки ти білий, — чи те, наскільки білий хтось інший? — цікавлюся я. — Що ми, власне кажучи, обговорюємо?
— Мене хвилює все, — Чорний виймає сигарету, переправлену до кишені, та мне її в пальцях. — У шостій свої порядки, — констатує він. — У шостій я зрозумів, як по-справжньому цькують «інакших», несхожих. І зрозумів, що все, що було в четвертій, — насправді дитячі ігри, якщо подумати. Коли побачиш справжнє цькування, його вже не сплутаєш абсолютно ні з чим. Воно страшне.
— Чудово, — відказую я, — що ти нарешті щось таке побачив. Я особисто це пережив на дев’ятому році життя. Із твоєю допомогою та за твоєї палкої участі.
— Агов! — Горбач благально здіймає долоні: — Сфінксе, не треба...
— Ні, зажди, — я вже розсердився, і мені важко зупинитися, — він каже, що не бачив нічого такого до того, як потрапив у шосту. Мені цікаво, що ж він бачив, коли вони гуртом ганяли мене по Дому, як чумного щура!
Чорний мне в пальцях сигарету, якої так і не запалив; він не дивиться на мене. Я поступово остигаю і вже навіть починаю шкодувати, що зірвався. Можна сказати, вперше в житті ми з ним спілкувалися по-людськи. Намагалися спілкуватися.
Чорний відкидає пошматовану сигарету.
— Я скажу, що бачив тоді, якщо хочеш. Тобі це не сподобається, попереджаю. Але краще нехай так. Я хотів би, щоб ти зрозумів. Річ була не в тобі. Абсолютно не в тобі. Річ була в Лосеві, — Чорний знімає з голови пов’язку, бгає її та ховає до кишені. — Я потрапив у шосту, — каже він, — пожив там і зрозумів нарешті, що зі мною відбувалося в четвертій. Навіть здивувався — як можна було не бачити цього, не розуміти... Але якби я не відійшов від вас, не подивився здаля... Словом... Спробуй і ти зробити те саме. Уяви всіх нас, Дім, Лося. Уяви, що ти хлопчисько, шмаркач, а навколо — купа дорослих, яким до тебе вічно немає діла, їм усім, окрім одного, а цього одного на всіх не розділиш. І кожен зі шкіри пнеться, щоби перед ним виділитися, показати себе, щоби він сказав щось саме тобі, щоби саме тебе про щось попросив. І все це таїш усередині, не показуєш, тому що соромно обожнювати когось, коли ти хлопець, коли тобі вже десять років. Ну, і так далі… Тільки Сліпий плював на всіх та бігав за ним, як песик, але він був єдиний такий, і Лось із ним ніколи не панькався більше, ніж з іншими. У нього взагалі не було пестунчиків серед нас. Поки не з’явився ти. Так-так, і не хихочи, це зараз звучить смішно, але постав себе на наше місце!
— Вибач, Чорний, — я насилу стримую сміх, — зрозумій мене правильно, я так давно не чув ось цього: «Пестунчик Лося». Як пригадаю, скільки крові
