Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Вона — як тварина, — каже Куряка, знявши з себе подушку. — Як безсоромна мавпа.
— Жах, — обурюється Табакі. — Ми даремно старалися, Горбачу. Він невиправний. Його можна хіба що вбити.
— Його забирають у суботу, — нагадує Горбач згори. — Не забувай.
— Тільки цією думкою і живу. Цією — та ще кількома. Такими ж утішними, — Табакі дивиться вгору й жалібно питає: — Яка його собача справа, з ким вона спить, скажи, будь ласка, якщо навіть Лорд цим не цікавиться?
— А от такий він чварний суб’єкт, — відповідає Горбач і ховає голову.
Куряка лежить, обійнявши подушку Горбача. Вузькі кадри з голою дівчиною, яка віддаляється, стрімко навалюються перед ним один на одного. Останній — двері душової кабінки, що зачинилися.
Я йду надвір шукати Руду.
У місці, де сходяться стіни двох корпусів, є закуток, порослий хоптою. На початку літа кропива тут аж по коліно, і сміття стає невидимим. Вважається, що це найбільш відлюдне місце в Домі, бо на обох стінах немає вікон.
Вони там. Сидять перед вогнищем, яке Руда розпалила на старому місці — на чорній, обвугленій ділянці, обкладеній каменями. Старші завжди розводили тут вогнища. Раніше це місце було чистішим — тут валялися лежаки та ящики, що використовувалися замість стільців. Тепер нічого не видно. Може, їх давно спалили.
Грубий сидить на куртці Рудої і дивиться у вогонь. Тихо гуде, здригаючись від тріску гілок, що займаються, і хапає себе за щоки. Такий дещо кумедний дамський жест чи то жаху, чи то захвату. Руда шепоче йому щось, чого я не можу розчути. Я підходжу й сідаю біля них. Вона далі говорить, не звертаючи на мене уваги:
— Треба було зуміти прилаштуватися де-небудь позаду, так, щоб не прогнали, і дивитися. Тут головне було дивитися, не слухаючи. Бо вони співали та грали на гітарах, пекли картоплю і таке інше, але це тільки відволікало, вся ця романтична дурня, коли купа людей хочуть довести самим собі, що вони класно проводять час. А я просто страшенно любила дивитися на вогонь. Одного разу хтось вихопив з вогню гілку й написав щось на стіні тліючим кінцем. Мене це буквально засліпило. Слово, яке обсипалося вогнем. Палаючі літери. Божі письмена. Наступного дня від них залишилися тільки чорні букви звичайної лайки та смуга сажі, але однаково це було чудом, і я це бачила...
Вона кидає у вогонь розлогий сегмент засохлого куща.
У повітря зринають іскри, лелітками відбившись у вирячених оченятах Грубого.
— І ще я приходила сюди ревти, — закінчує Руда. — Раз на тиждень, ніби за розкладом.
— Я теж, — зізнаюся я. — Поки не дізнався, що кожен другий у Домі ходить сюди за цим же.
Вона посміхається. Усмішка змінює її, перетворює на геть іншу людину. Незвичну зараз, але таку, з якою ти нібито знайомий дуже і дуже давно.
— Ага, — каже вона. — Вічно наткнешся то на одного, то на іншого, заплющиш очі та вдаєш, ніби цього не було. Найвідлюдніше, хай йому чорт, місце в Домі!
— У Домі немає відлюдних місць.
— Тоді точно не було.
Вона лізе в наплічник, дістає згорток з бутербродами — «до речі, а в мене тут...» — і завмирає, дивлячись на Грубого. Він підповз ближче до вогню, витріщається на нього, у незграбній ласті затиснута скіпка. Ладнається кинути її у вогонь — важка справа, яка вимагає всіх його сил і уваги. Ми дивимося, як він, не припиняючи погойдуватися, витягає одночасно руку та губи й обережно кидає скіпку. І тут же перелякано відсахується, ніби від крихітної скалочки вогнище може спалахнути до небес. Нічого не спалахує. Грубий скошує погляд на мене, тоді на Руду — і знову заводить свою монотонну гуділку, випромінюючи радість і задоволення тим, що відбувається.
Вітер дме в мій бік. Примружившись, перекочуюся ближче до Грубого. Сідаю на край куртки, обіймаю граблею його спадисті плечі, й ми разом стежимо за тим, як вогнище пригасає. Руда присусіджується з іншого боку Грубого.
— Не дам я йому бутерброда, — каже вона, і я погоджуюся, що, звичайно, не варто давати Грубому ніяких бутербродів. Для нього зараз існує тільки вогнище. Усе, що ми йому дамо, полетить туди, адже ніяка вечеря не замінить щастя погодувати іншого, особливо якщо цей хтось — вогонь, могутнє божество, чиєї справжньої сили Грубий не знає; але він про неї здогадується.
Щоб Грубий не засмучувався, що вогнище згасає, Руда говорить про вуглини. Що вони теж красиві — «як маленькі червоні зірки», каже вона, і Грубий киває, підтверджуючи подібність.
— Я розпалю для тебе таке саме вогнище завтра, — обіцяє Руда.
— Навіщо тобі це? — питаю я. — Адже він може звикнути.
Руда мовчить. «Хай звикає, — чути в її мовчанні. — Я носитиму його сюди щовечора. І палитиму для нього вогнища. Хай згодовує їм скіпочки і співає. Тільки не можна думати про те, що буде далі. Коли я не зможу приносити його сюди, бо не буде ніякого “сюди”. Про це варто думати якнайменше».
— Чи не надто багатьох ти приручила, Рудасю? — запитую я.
У запитанні є тільки ніжність, я пречудово її розумію. Я розумію, як воно — не приручати, якщо ти любиш, коли люблять тебе, якщо знаходиш молодших братів, за яких ти відповідаєш до кінця своїх днів, якщо перетворюєшся на чайку, якщо пишеш незрячому любовні листи на стінах — листи, яких він ніколи не прочитає. Якщо — попри твою впевненість у власній потворності — хтось примудряється закохатися в тебе... Якщо підбираєш бездомних собак, і котів, і пташенят, які випали з гнізд, якщо розпалюєш вогнища для тих, хто про це зовсім і не просив...
Вона дивиться на мене — і тут же відводить погляд. Тому що і я — один із давно нею приручених. Щастя, що не безпорадний і не безнадійно закоханий, що не потребую нагляду-догляду, що частково передовірений Русалці… Може, я навіть зумів трохи перерости Руду, та однаково я один із них, один із нас — а ми вже навіки під її обідраним чаїним крилом.
Вона тягнеться до мене, і ми обнімаємося, стикнувшись чолом до чола над маківкою Грубого. Зовсім не надовго, вона майже відразу відсовується.
— Ти сердишся через Лорда, — каже вона. — Але я не винна...
— Я не серджуся.
— А Куряка...
— А це взагалі дрібниця.
Я сміюся.
Їй байдуже, скільки людей чують їхні сварки з Лордом, їй байдуже, з ким Сліпий, якщо він не з нею, їй однаково, гола вона чи вдягнена, дівчина вона чи хлопець, це звіря, що живе у зграї, таких вирощує Дім, і Куряка частково має рацію: Руда — монстр, як багато хто з нас, як найкращі з-між нас. І хай мене дідько візьме, якщо я їй цим дорікну.
Вона киває та підводиться. Уже майже стемніло, вуглики ледве тліють, Грубому, напевно, холодно. Він вовтузиться у своїх підштаниках-повзунках, питально рохкаючи.
— Ходімо, — кажу я. — Стало вже зовсім зимно.
Руда саджає Грубого мені на плечі. Прив’язувати не обов’язково, він звик роз’їжджати верхи, відтак міцно тримається. Вона підбирає куртку й наплічник та затоптує останні тліючі вуглинки.
Грубий багатозначно кашляє.
— Так, — відповідає Руда. — Я пам’ятаю, що обіцяла тобі
