Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Ми ж не будемо обговорювати яскравих особистостей, га? Не будемо перебирати їх одну по одній, таких надзвичайних і пречудових? — пошепки запитую я її. — Якщо ти не проти, ми не будемо цього робити. Ти ж не проти?

— Ні, звичайно...

Вона совгається, задираючи голову, щоб розгледіти вираз мого обличчя, але я закриваю їй огляд підборіддям, знову і знову, поки вона не припиняє своїх спроб і не згортається в ніжно-­котячий, звичний моєму боку клубок.

— Як я, напевно, набридла тобі цими розмовами. У тебе зробився такий нещасний голос. Я дуже часто говорю про такі речі?

— Ні. Не часто. Просто я дуже не люблю цю тему: «А чи не хотілося б тобі, щоб я була як...» Ні, не хотілося б. І ніколи не захочеться. Може, одного прекрасного, неповторно сповненого мудрості дня ти це збагнеш. І в той день я попрошу Табакі прикрасити мене святковими прапорцями й татуюваннями.

Вона висмикує зі своєї жилетки довгий шнурок чи, може, нитку і тягне до рота, щоб гризти й колошматити до стану мокрої мерзоти.

— Треба, певно, подарувати тобі цю фуфайку. Разом з написом, оцим та іншими. У тебе ж є ненависть до могили, значить, тобі є сенс її носити.

— Ти це про кого? — з підозрою уточнюю я, тицяючись підборіддям їй у проділ. — Здається, знову про Чорного? Хочеш щось розповісти — чи просто не можеш спекатися його мужнього образу? Не пригадую, щоб ми раніше коли-небудь стільки про нього говорили.

— А якщо я справді хочу тобі щось сказати? Саме про нього.

Тепер уже я тягну шию, щоб зазирнути їй в очі.

— Тільки не кажи, що безтямно закохалася в нього. Усе інше якось та переживу.

Вона трохи відсторонюється, струшуючи волоссям.

— Будь ласка, уяви собі його, якщо не важко.

— Для чого?

— Ні для чого. Просто уяви — і все.

Про всяк випадок я сідаю пряміше. І слухняно уявляю Чорного. У всій випуклій красі його біцепсів і трицепсів. Це справді зовсім не важко.

— Уявив. І що далі?

— Тепер скажи мені, на кого він намагається бути подібним?

— На ідіота, природно, на кого ж іще?

— Ні, не так. На когось добре тобі знайомого. Ти здивуєшся, коли зрозумієш.

Досить здивований цими її словами, я ще раз прискіпливо вивчаю зовнішність Чорного. Мій помислений Чорний нічим не відрізняється від справжнього, я доволі довго жив поряд з ним, щоб вивчити до дрібниць.

— Не розумію, — зізнаюся я. — Він подібний тільки сам на себе. Інших таких я не знаю.

— Я кажу не про його обличчя. А про стиль. Про те, наприклад, як він одягається відтоді, як став ватажком. Ти не зауважуєш у ньому змін?

Чорний справді змінив свій стиль, коли став головним Псом Дому. Відмовився від майок-­безрукавок, поголився наголо й перестав носити мішкуваті штани з підтяжками, від яких мене нудило довгі роки. Можна сказати, його смак змінився на краще. Хоча від цього він не перестав бути схожим на себе. Я говорю про це Русалці.

— А скажи, будь ласка, хто ще в Домі голиться наголо, носить піджаки накинутими на плечі та наголовні хустки, а кеди зашнуровує навколо щиколоток?

— Піджаки — тільки я. А щодо голених наголо... — І тут до мене доходить, що вона має на увазі. — Ти збожеволіла! Я не голюся наголо! І хустку тільки недавно почав носити. Бо ти мені її подарувала! І взагалі — про що ми говоримо? Він мене ненавидить лютою ненавистю. Він душем після мене не користувався!

— А я не сперечаюся, — знизує плечима Русалка. — Просто це впадає в очі будь-якій неупередженій людині. Він наслідує твою ходу, манеру вдягатися, навіть говорити намагається, як ти. Але все це тільки відтоді, як він у шостій, де ти не можеш бачити, який він та як поводиться.

— І про що це свідчить? — тупо запитую я.

Русалка мовчить. Очі, наче дві зелені виноградини, в яких просвічують кісточки. Надзвичайно сумні та серйозні очі.

— Боже, який жах! — мене скручує, і я майже зі страхом скоса зиркаю на вікна шостої, які відсвічують сріблом на сонці, бо за кожним з них може ховатися Чорний у моїй гротескній подобі, бритоголовий і насуплений, у піратській наголовній пов’язці, розцяцькованій черепами й хрестиками. Це якийсь жах.

— Між іншим, моя пов’язка набагато красивіша і тяжіє до рослинної тематики. Справа смаку, звичайно...

— Ох, Сфінксе, — сміється Русалка. — І тобі не соромно? Скажи ще, що в тебе ноги довші...

— А що, хіба не так? І форма черепа шляхетніша. І взагалі він, з усіма його...

— Облиш це! Тобі зараз не вистачає тільки слинявчика і шлейок навхрест. Можна подумати, він заподіює тобі щось недобре.

Ми замовкаємо та якийсь час розглядаємо навколишній пейзаж. Це зовсім не сварка, бо ми ніколи не сваримося, це просто розважлива пауза, щоб утрясти інформацію. Коли є такі паузи, люди зазвичай палять, але Русалка не палить, а в мене з собою нічого немає, тому я терплю і лише про всяк випадок обнишпорюю очима землю під лавкою в пошуках недопалків, які найчастіше можна підібрати якраз у таких місцях.

— Пішли? — пропонує Русалка. — У мене, здається, ніс обгорів. Тобі було дуже неприємно вислухати те, що я сказала?

— Ні. Просто я мушу це пережити. Ходімо, пошукаємо сигарет і що-небудь для твого носа, щоби він не облупився.

Ми підводимося. Русалка дивиться на мене, мружачись і кліпаючи. Скільки я просидів тут, на лавці? Ніби ж зовсім не довго. А здається, що кілька годин. Можливо, вона зачарована, ця лавка, хоч на вигляд така безневинна. Хтось навів на неї складні чари, які провокують людей на відвертість.

Бредемо до Дому, штовхаючи перед собою дві круглі, безголові паляниці тіней.

— Зате я тепер знаю, за що ти так не любиш Щонайдовшу, — каже Русалка.

На ґанку задушливо пахне геранню. Усюди вздовж поручнів розставлені горщики з цими квітами, запаху яких я не терплю.

— Дивно, — говорю я Русалці. — Жодного обличчя, в жодному вікні. Щось відволікло людей від спостерігання за нами. Цікаво, що? До речі, твоя «ненависть до могили» кольором нагадує цю герань.

— Доведеться викинути майку, — серйозно відказує Русалка, піднімаючись сходами попереду мене. — Тобі жахливо не сподобався цей напис, я відчуваю.

— А замалювати ніяк не можна?

Сходи зовсім порожні. Ні душі. Нікого не видно — ні вище, ні нижче, і незрозуміло, куди всі поділися, але принаймні зрозуміло, чому ніхто не витріщався у вікна. Загальний збір десь у глибинах Дому. Русалка, прислухавшись, робить відповідні висновки:

— Поцілуй мене, поки нікого не видно...

Ми влаштовуємося на майданчику, притиснувшись до поручнів, і ловимо свою хвилинку в затишші Дому, зовсім недовго, або мені це лише здається, проте далі я йду з легким запамороченням і не так упевнено, як звик ходити.

Коридор порожній. Якщо всі десь і зібралися, то не на цьому поверсі. Ближче до середини коридора ми помічаємо дві постаті, що самотньо собі бредуть, і прискорюємо ходу. Сліпий і Щуряка. Ідеально підібрана парочка. До дрожу в колінах.

І вона, й він бліді, як небіжчики, з синіми кругами під очима, на однаковій стадії виснаження, за якою настає дистрофія. Сліпий