Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

в дрімотному заціпенінні. Найбадьоріший вигляд мають Грубий, який гризе морк­вину, і Спиця, яка підраховує петлі чергового в’язання. Горбач мляво киває у такт пісням, що звучать у його навушниках, Македонський виколупує шпилькою скалку з пальця. Я вдивляюсь у віддалені ряди Псів — туди, де рожевіє голена потилиця Чорного. Чотири Пси по сусідству достеменно повторюють його позу — схрещені руки, ступня на сидінні переднього стільця. У своєму прагненні повністю уподібнитися до ватажка вони переплюнули навіть Логів, але якщо те, що сказала Русалка, — правда, то не мені над цим сміятися. Тим більше, що я вже збирався точнісінько так само застромити ногу на переднє сидіння, а тепер — натомість — сиджу, як йолоп, і скаженію. Врешті-решт, хто з нас кого наслідує?

— Практично ніхто не набрав навіть ста балів! А це мінімальна кількість балів для середнього дурня, який проходить тест!

Акула гнівно кидає в повітря пачки папірців із «так-ні», що всім геть остобісіли, і вони розлітаються по залу, засіваючи підлогу додатковим шаром бутафорського снігу. То ось, виявляється, звідки він береться.

— Можу пояснити, що це означає! Це означає, що більшість з вас не здатні до розумової праці в межах відповідних вимог, котрі ставляться перед вашими однолітками, які закінчили звичайні школи!

Вчительський ряд, другий від сцени, дружно обертається, щоби з докором подивитися нам в очі. У виховательському ряду ніхто навіть вухом не веде. Здивувати їх бодай чимось ми давно не в змозі. Мікрофон уже вкотре глухне. Акула продовжує говорити, не помічаючи цього, потім похоплюється й кричить так, що виходить голосніше, ніж з мікрофоном:

— Тобто ви — ідіоти! Кого ви, запитую вас, зрізали під корінь цими вашими фокусами? Може, ви думаєте, що мене? Може, ви думаєте, я ридатиму й доводитиму комусь, що ви розумніші, ніж прикидаєтеся? Може, ви думаєте, мені не все одно, куди ви звідси поїдете і чим будете займатися? Ви зіпсували біографії тільки самим собі, йолопи!

Я помічаю, що все ж таки просунув ступню на переднє сидіння, проте залишаю її там, де вона є. Врешті-решт, не можна жертвувати елементарним комфортом тільки тому, що не бажаєш бути об’єктом наслідування.

Сліпий позіхає та ховає позіхи у долоню. У його лемурячих пальцях запросто зникає ціле лице — з чолом і підборіддям. Надзвичайно простий жест, який не дано скопіювати нікому з присутніх. Я сиджу, й мене пожирають заздрощі, мов останнього бовдура. Час уже струсити з себе ці параноїдальні настрої. І нараз ловлю себе на думці: а чому я, власне, позаздрив? Не рукам Сліпого, не його живим пальцям, а всього лише жесту, який не можна скопіювати. Цікаво, я справді такий дурень, яким іноді собі здаюся?

Останнє «можливо, ви вважаєте...» Акули мікрофон несподівано підхоплює, стократно підсиливши, й оглушливо ширить по залу. Скрикнувши, прокидаються навіть ті, хто спав найміцніше. Грубому випадає з руки морквина. Горбач кривиться, глибше заштовхуючи навушники. Навіть самого Акулу на кафедрі пересмикує.

— Саме тому, — веде він далі вже спокійніше, — скасовуються всі заплановані на цей місяць іспити, а також загальна атестація, про яку я попереджав вас у минулому півріччі. І те, й інше втратило будь-який сенс. Із вашими результатами тестів вас не допустять до іспитів у жоден навчальний заклад, а ви ж і раніше могли про це тільки мріяти.

Лорд повертає до мене зашторене срібними окулярами лице й розтягує губи в усмішці. Я усміхаюсь у відповідь і раптом нажахано помічаю, що він також оточений невмілими копіями. Трясу головою, проте міраж не зникає. Пара Логів обабіч Лорда, хранителі Лордівських милиць — по одній на брата, в обох дзеркальні окуляри та мефістофельські борідки а-ля Лорд. Не відволікаючись на плітки, жування та промови Акули, Нечоса й Москіт полірують милиці носовими хусточками та зішкрібають болото з гумових наконечників. Потішне й безглузде видовище, що викликає в мене усмішку. Лорд питально піднімає брови, я киваю на його свиту. Він знизує плечима — мовляв, що поробиш. Папужачий чубчик Рудої палахкотить біля його ліктя, нижче — блідий профіль, що занурився підборіддям у долоні, а далі в ряд — випнуті зуби та вірні очі гордих своєю службою «костурничих», і я здивовано думаю: як же Лорд подорослішав після подорожі в зовнішність, якщо за півроку навчився по-філософському ставитися до речей, які досі виводять мене з рівноваги.

— Зараз я зачитаю прізвища тих небагатьох, хто пройшов тестування з високим результатом...

Риба Лоцман передає в пальці Акули, які вичікувально виляскують, чергову теку. Схопивши її, той загрозливо відхаркується:

— Отже... у першій групі...

Вчительський ряд гуде, перешіптуючись. Горбач виймає з кишені запальничку, клацає нею та ставить відкритою на підлогу. Курців ніде не видно, але над головами нависає зрадлива сіра хмара. Акула зачитує перші прізвища. Фазани в передніх рядах перезираються й штурхають один одного ліктями. Я пошепки повторюю прізвища, пригадуючи, що начебто вже мав з ними сьогодні справу.

— Дивно, — кажу я. — Був упевнений, що серед Фазанів їх буде більше. Хоча це їхні проб­леми, звичайно...

— Звичайно, — підтверджує Сліпий мені у вухо й тихо сміється своїм сміхом шаленця, який виводить мене з рівноваги. Борлак танцює на голій шиї, в кожному з його очей, що дзеркально відсвічують, як і окуляри-калюжки Лорда, — по Сфінксу.

— Вони були у списку Ральфа, — чомусь пояснюю я, — у тому списку осіб, які бажають чимшвидше забратися звідси геть.

— Зараз і подивимося, — чомусь радіє Сліпець, — як це їм вдасться. І кому ще, крім них.

— Ти знав про них? — підозріливо уточнюю я.

— Здурів? — нібито дивується Сліпий. — Ти ж сам тільки що розповів про все це.

Справді, я розповів. Але він не надто здивувався. Або вміло приховав здивування. Принаймні не перепитував і не уточнював.

Акула тим часом зачитує список розумників другої, що не займає йому багато часу, бо друга може похвалитися одним-єдиним вигнанцем — нещасним Ґнотом.

— Так його! Ну, так... Певно що, — гудуть через ряд від нас Щури, після того як «перекладач», примусово позбавлений навушників, знаками привертає їхню увагу й пояснює, в чому річ. — А як же інакше? Ти давай, слухай, потім розповіси, — заохочують «перекладача», й уся зграя дружно встромляє навушники назад. Точніше, не вся зграя, а десять відловлених представників, що для Щурів уже доволі багато, коли йдеться про таку нудну повинність, як відсидка на загальнодомових зборах.

Рудий із хрускотом розгризає горіх і випльовує шкаралупу. «Перекладач» Дзвонар, зі­тхнувши, обертає лице до кафедри, а Ґніт, якого те, що відбувається, стосується безпосередньо, взагалі ні на що не реагує, сидить, як і сидів, байдужий і самозаглиблений, козирок бейсболки опущений по самі ніздрі.

Пропустивши третю, де тести провалили всі без винятку, Акула переходить до нас:

— Четверта... кхе-кхе. Можу вас привітати! Ціммерман!

У повітря злітає вирок Куряки, кружляє між рядами, наче маленький покреслений повітряний змій, а в виховательському ряду дзьобата голова Р Першого повертається й дивиться на мене.

— У той чи інший спосіб, — шепочу я. — Так чи інакше, ми їх позбуваємося.

— Ти розмовляв з Ральфом про Куряку? — дивується Сліпий. — Навіщо тобі це знадобилося?

За десять рядів від нас Ральф кривить рот, мовби розчувши репліку Сліпого, і відвертається, й сам трохи схожий на Куряку, так ніби вони обмінялися на якийсь час очима, навмисне, щоб мене здивувати. Акула впорався зі списком шостої (три особи)