Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— А з чого ти вирішив, що я розмовляв про нього з Ральфом? — запитую я Сліпого.
— О, я логік. Світла голова, — без зайвої скромності зізнається Сліпець. — Припустив.
— Щось твоя світла голова останнім часом дедалі частіше спрацьовує не так, як треба.
Мій найсвіжіший і найпослідовніший страшний сон — Сліпий, який навіки втік у примарні ліси й багна Зворотної Сторони Дому, рослина — поруч, особистість — бозна-де. Сліпий, який залишив мене наодинці з усіма цими обличчями та прізвиськами, з їхнім страхом і надіями, найжахливіший вислід, який я можу собі уявити, і єдиний, що, як мені здається, влаштував би самого Сліпого. Мій страх доступний слухові навіть менш гострому, ніж його слух, але він тільки сміється, перетворюючи на жарт те, що зовсім не є смішним.
— Перепрацьовує, — каже він, маючи на увазі свою світлу голову. — Все на світі потребує відпочинку.
— Тільки не моїм коштом, — прошу я його. — Будь ласка.
Сліпий відразу стає серйозним.
— Ні, звичайно, — відказує він. — За кого ти мене маєш? Я ніколи не кину ні тебе, ні інших.
Заплющую очі, намагаючись впоратись із запамороченням, від якого всі предмети навколо зненацька витягуються і пливуть, зливаючись у різнобарвні смуги. Він нас не кине! Ця клята переконаність у його голосі мені добре знайома. Аж надто добре. А чи дасть він нам покинути його? Навряд чи... Тільки не тим, на кому вже лежить печать Дому.
— Е, ти чого? — Сліпий хапає мене за комір і легенько струшує. — Та що з тобою таке?
— Йди під три чорти! — шепочу я.
— Завтра! — гримить Акула, стрясаючи кафедру, наче оскаженілий Кінг-Конг. — Завтра ми попрощаємося з нашими шановними викладачами й відправимо їх на заслужений відпочинок! Оскільки іспити скасовано, це відбудеться раніше, ніж планувалося!
Усі ті, хто сидів у вчительському ряду, підводяться й повертаються до нас. Зал вибухає оплесками. Вчителі старанно вдають, що зворушені, хоча на їхніх обличчях навіть здаля помітно тріумф, а виховательський ряд, навпаки, похмурніє: вони вираховують, що незабаром залишаться з нами сам-на-сам. Зал аплодує, вчителі кланяються, Акула мліє від розчулення. Весь цей час Сліпий міцно тримає мене за шию, ніби боїться, що варто йому мене відпустити, як я тут же знепритомнію. Загалом він недалекий від істини, а ще ближче опиниться, якщо надумає мене заспокоювати так, як оце щойно спробував.
— Зараз буде надано слово тим із наших викладачів, хто побажає виступити, — повідомляє Акула, промокнувши серветкою піт за вухами. — А на закінчення додам, що і цієї суботи, і наступної батьки кожного, хто пройшов тестування, будуть запрошені сюди. Ті з них, хто визнає за потрібне забрати своїх дітей для надання їм можливості вступу в різні навчальні заклади, виїдуть із дітьми.
Зал мляво аплодує, радіючи закінченню Акулячої промови, хтось із найактивніших Псів навіть кричить: «Браво!» — і свистить, уже розперезавшись, але його швидко укоськують, так що Акула сходить зі сцени під окремі ріденькі оплески, і його місце займає старенький біолог, озброєний здоровезним сувоєм з прощальною промовою.
— Нерви в тебе, — стверджує Сліпий, — зовсім розхиталися...
— Не без твоєї допомоги, — огризнувся я. — І дай спокій моєму загривку, я нікуди не збираюся падати.
Він слухняно прибирає руку.
— А мені здалося, що збираєшся. Вибач...
Усмішці його бракує переднього ікла й доброти, але він принаймні дуже старається її на мене пролити. Я дивлюся на нього уважніше й помічаю дещо нове. Раніше Сліпий тягав на собі чорний довгополий піджак, який нагадував сюртук початку століття, вбираючи його на голе тіло. Сьогодні він надягнув під нього майку, і щось подібне на перстень теліпається на його шиї, зачепившись шворкою за ґудзик.
— Що це? — питаю я. — У тебе на шиї.
— Це? — він простягає мені залізну каблучку. — Забув тобі сказати, я заручився.
— О господи, — кажу я. — З ким?
— Зі Щурякою. Учора ввечері.
— Вітаю, — зітхаю я. — Немає сенсу обговорювати це постфактум, але чи ти не міг знайти собі кого-небудь більш урівноваженого?
— Ха, — говорить Сліпий. — Стану я з вами радитися. Після того, як ви мене розлучили з моїм першим коханням. Абсолютно по-свинськи.
— Ти оту тичку Габі маєш на увазі? Побійся бога, Сліпий, ти ж їй лише до плеча.
— Зате зі Щурякою ми одного зросту, — він ховає каблучку під майку, але тут же, поморщившись, виймає назад. Мабуть, вона дряпнула по його ранах.
— Це вона на честь заручин тебе прикрасила? — не витримую я.
Обличчя Сліпого кам’яніє.
— Припини, — каже він. — Ця тема не обговорюється.
— Єсть! — гаркаю я і перемикаю всю увагу на кафедру, де біолога встиг змінити похмурий Бурундук з іще однією прощальною промовою, розчути яку неможливо у зв’язку з відсутністю на місцях Акули й Ральфа, які вийшли покурити. Атмосфера в залі жахлива. Багато хто, не криючись, димить, гудіння голосів посилилося, окремі індивіди перебігають з ряду в ряд, щоби поспілкуватися з сусідами, у Щурів голосно грає музика…
— Від щирого серця сподіваємося... зумієте прокласти... світле майбутнє... незважаючи на... І гідність школи... високо... — Бурундук без особливого ентузіазму бубонить під ніс, іноді роблячи паузи, щоби з надією обнюхати порожню карафку.
Я пропихаю на передній стілець ще й другу ногу, майже лягаю, хоча тутешні стільці ніби навмисно задумані так, щоб ті, хто сидить на них, не могли прибрати зручну позу. Горбач вимикає плеєр і, зітхнувши, ховає його в наплічник.
— Що відбувається? — запитує він.
— Наші дорогі викладачі прощаються з нами. Завтра або післязавтра вони відчалюють.
— Та ну? — Горбач здивовано розглядає Бурундука. — Серйозно? Ми їх більше не побачимо?
— Думаю, ні. Тому якщо хочеш обійняти кого-небудь на прощання та розридатися, поспіши. До речі, наш ватажок заручився. Можеш обійняти і його.
Сліпий корчить мені звірячу гримасу. Горбач відкашлюється. Подальший обмін інформацією неможливий, бо з переднього ряду до нас пробирається Рудий із сигаретою в зубах і підсідає до Сліпого. Весь наш ряд уже забитий відвідувачами, які тиснуться на краєчках стільців, штовхаючись і потісняючи один одного.
— Відсядемо? — пропонує Горбач. — Бо стало замало місця...
Я киваю. Він згрібає своє добро, закидає на плече, і ми перебираємося на три ряди назад, подалі від зграї, яка стрімко обростає гостями.
— А з ким заручився Сліпий? — питає Горбач.
— Зі Щурякою, з ким іще…
— Міг і з кимось іще, — не погоджується Горбач. — Він такий. Непередбачуваний.
Дуже слушне зауваження. Тільки люди, які рідко висловлюються, вміють вимовляти такі вбивчі у своїй простоті фрази. Але мене це чомусь не тішить.
— Щуряка — це краще, ніж Габі, — запевняє Горбач.
— Ще не відомо, — відповідаю я, згадуючи порізи на грудях Сліпого. Настрій остаточно падає. Горбач закурює і витягується на стільці. Десь серед Птахів голосно, на весь зал, хтось вмикає транзистор, але звук тут же приглушують.
— Щасливої вам дороги, любі діти, у велике й щасливе життя! Так. Усього найкращого вам!
Бурундук сходить зі сцени, і його місце займає Мастодонт, чию появу на кафедрі зал зустрічає недобрим пожвавленням. Акула й Ральф тим часом повертаються. Останні перебіжчики поспішають скористатися паузою, поки ті двоє йдуть через прохід, тому в залі тупіт, метушня і рипіння стільців. Я дивлюся на Мастодонта і пропускаю момент, коли
