Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Ти, може, й не думав...
Чорний стає дуже червоним, і це виглядає загрозливо, хоч і більш звично, ніж його новонабута стриманість ватажка. Я весь в очікуванні вибуху, тож мені важко вслухуватися в те, що він каже.
— ...як тільки вийшли з автобуса. Він чекав на нас на подвір’ї, трохи збоку. Зібрав навколо себе, розповів про тебе, велів тебе не чіпати й допомагати у всьому.
— Що-о-о?! — мене підкидає на сидінні, неначе крізь нього пропустили заряд електрики. — Неправда! — кричу я, дивлячись на них згори вниз. — Не було цього! Не могло бути!
Горбач смикає мене за рукав.
— Е, ти чого? Акула дивиться. Сідай!
Я сідаю поряд з його стільцем, і він шепоче мені у вухо, скошуючи око в бік сцени:
— Усе так і було, як сказав Чорний. Правда. Я також там стояв, коли він це сказав.
— Ти ніколи не розповідав мені про це!
— У задніх рядах! — гримить над нами голос Акули. — Припиніть вовтузитися!
Я опускаюся на стілець, жадаючи мати вигляд спокійної людини. Горбач тягне шию, весь — втілена увага до того, що відбувається за десять рядів від нас.
— А навіщо? — шепоче він, не розтискаючи губ. — Яке це має значення?
— Ти був першим новачком, якому нам звеліли допомагати, — все ніяк не заспокоїться Чорний. — Ми і так допомагали один одному, чим могли, хто більше, хто менше. Але до тебе нам чомусь ніколи не казали, що ми «повинні» це робити.
— Чорт, — кажу я, — він що, ідіотом був?
При слові «ідіот» Чорного з Горбачем перекошує. Горбач проказує: «Трохи легше, Сфінксе!» — а Чорний мовчить, але так виразно, що я розумію: мало того, що я пестунчик, я — пестунчик, який не цінує свого щастя та зневажує святе. Мені потрібен час, аби дати раду з комплексом Йосипа, котрий стоїть упоперек горла своїм братам, що його ці двоє примудрилися мені нав’язати, і щоб усвідомити, що мерзенний білявий підліток, який пам’ятається мені високим, як башта, і м’язистим, а ще — істотою, яка абсолютно не потребує нічиєї любові, був здатний на муки ревнощів. Він та інші. Він і незалежний самітник Горбач. Він і, напевно, Пампух-Соломон, якого вже немає в Домі. Усі вони…
Мені треба трохи часу, щоби подивитися на них здалеку, зрозуміти, пошкодувати їх — і пробачити. Тому я розтягую для себе цей час, пригальмовую його, стираючи в думках їхні портрети в альбомі дитячих спогадів, даючи їм змогу проявитися наново. Я розумію, що тут і зараз часу на це не вистачить, що це дуже довга робота, яку ніяк не вдасться виконати за кілька хвилин. А ще я розумію, що, власне, мить тому образив і Горбача, і Чорного, та що мені пощастило: біля мене сиділи вони, а не Сліпий.
— Гарну послугу зробив Лось своєму пестунчикові, — намагаюся посміхнутись я. — Ворогові не побажаєш.
— Та облиш ти, — кривиться Горбач. — Дай йому спокій. Усе це було давно, і давно закінчилося. Смішно говорити про це тепер.
— Якби закінчилося, ми б і не говорили, — похмуро заперечує Чорний. — Ти поглянь на Сфінкса — де там що закінчилося? Як на його думку, то все ще тільки починається. Біситься, неначе його тільки вчора відлупцювали. Будь-хто з нас був би вдавився за те, щоби побути на його місці. А він біситься!
Я саме доходжу в перетрушуванні наших дитячих портретів до Сліпого — і ціпенію, оторопівши. Що таке ревнощі Сліпого, мені приблизно відомо. Чому ж я не бачив їхніх проявів тоді? Чому і Чорний, і навіть Горбач, але не він?
— А Сліпий був при тій розмові?
— О боже! — Чорний відкидається на спинку стільця і шкірить зуби. — Сліпий! Щодо нього можеш не переживати. Богів не ревнують. Це абсолютно окрема патологія.
— Як-як ти сказав?
— Ми зараз пересваримося к бісу, — тоскно проказує Горбач. — Нехай собі ви, вам не звикати, але я тут до чого? Давайте, я краще відсяду.
Стріпую головою.
— Ти маєш рацію. Час покінчити із цим. Я відійшов на свої кілька кроків і подивився звідти. Дякую, Чорний. Це дійсно корисно, хоч і болісно трохи.
Далі ми мовчимо.
Чорний — похмуріший за грозову хмару, схрестивши на грудях свої величезні лапи, Горбач — скуйовджений і нещасний, як ворон, захоплений зненацька птахоловом. Про себе мені думати не хочеться — ні як я виглядаю, ні на що я подібний.
Вихователька Хресна зачитує якийсь розклад. Мені знадобилося кілька хвилин, щоби розібрати, про що йдеться, і весь цей час я борюся з образом Лося, який мене переслідує.
Раз на півріччя на загальних зборах він стояв там само, де зараз стоїть Хресна, і, посміхаючись самими очима, робив короткі оголошення, приблизно такі ж, як ті, які зараз робить вона. Про чиїсь успіхи й відставання, про поліпшення стану здоров’я, про черговість проведення медоглядів. Тільки, на відміну від Хресної, його завжди слухали, хоч що би він не казав. Усім залом. Майже не дихаючи. Адже він був Ловцем Дитячих Душ за покликанням. Можна було вирости й звільнитися, але навіть ті, котрі давно перебралися в зовнішність, понесли на собі сліди його дотиків і поглядів, і, як я підозрюю, носять їх досі.
Чи мала така людина право на помилку? Найменше мав його він, за ким стежили стільки тужних і жадібних очей. Він не мав права на помилки, на улюбленців і на смерть.
Хресна зачитує список тих, кому призначено вітамінні ін’єкції. Довжезний список тих, хто худий настільки, що це виходить за рамки пристойного. На цьому збори закінчуються. Повз нас, гуркочучи стільцями, проходять і проїжджають до виходу люди, на сцені драпірують кафедру та навіщось розчохлений екран, зал порожніє, і ми залишаємося самі.
Я, Горбач і Чорний. Усе, що можна було один одному висловити, ми начебто вже висловили, і незрозуміло, на що ми чекаємо та чому ніхто з нас не пішов з іншими. Точніше, зрозуміло, чому не пішов Горбач, він виконує роль громовідводу, а ось чому ми з Чорним далі сидимо там, де сиділи, як приклеєні? Горбач вичікує, марудиться, навіть вдає, ніби задрімав. Ми з Чорним мовчимо. Мовчимо й мовчимо, і врешті-решт терпіння Горбача вичерпується.
— Йдемо, чи як? — тужливо питає він. — Усі вже пішли.
Дружно встаємо. Оминаючи зрушені стільці, плювки й недопалки, вибираємось у коридор. Кроків на п’ять по стіні тягнуться сині букви: «Прощавайте, дорогі вчителі!» Зі знаку оклику звисає щось подібне на каламутну сльозу.
— Тобі прикре те, що я розповів про Лося? — питає Чорний, крокуючи поряд.
— Не дуже. Це багато що пояснило. Я міг би здогадатись і раніше, якби добре подумав. Коли ти малий, дорослі здаються бездоганними, досить образливо з часом дізнаватися, що це не так.
— Таке іноді дізнаєшся не тільки про дорослих, — бурмоче Чорний собі під ніс, незрозуміло кого чи що маючи на увазі. — А моїх культуристів ви, певно, поздирали? — раптом запитує він, різко міняючи тему, і я відразу згадую, як мене діймала ця його манера зненацька перескакувати з одного на інше, ніби його раптом вимкнули та знову ввімкнули, налаштувавши на іншу хвилю.
— Що ти, — каже Горбач здивовано. —
